Ексклюзивна хвиля

«Пан ліберал» Олег Бабишкін

Що далі від мене «благоденствіє і мирне житіє» мого студентського буйносвіття, то більшають і «монументаліють» постаті деяких викладачів. Дається взнаки набутий досвід; сліди стусанів та пасамани-рубці од не такої чемної, толерантної та терпеливої у поясненнях-тлумаченнях-дефініціях, суто житейської науки знімають з очей полуду верхозорості та молодечого снобізму. Тоді краще видно ті зовні непоказні святі плінфи, які будують собор людської порядності.

Бабишкін, безперечно, був одним із «атлантів» факультету журналістики КДУ (дивна аналогія, саме він познайомив нас з романом «Атланти і каріатиди» білоруського письменника Івана Шамякіна). Автор численних монографій про класиків української дожовтневої і радянської літератури, один із найавторитетніших лесезнавців, член одразу трьох творчих спілок — журналістів, письменників і кінематрографістів, він усім своїм видом промінив «упевненість у завтрашньому дні». Був уособленням професорської самодостатності чи, як казали тоді люди не повірені в дипломатичні евфемізми, «запакованості».

Завжди зі смаком, «з голочки» вбраний, круглотілий, з обличчям, що формою нагадувало картинно виточену паляницю, з усміхом чи іронією, що завжди грілася на заламаних догори кутиках губ. Такий собі олімпійський ведмедик чи «пан ліберал». Голос мав теноровий і на певних висотах трохи різкий. Сміявся завжди виклично розкотисто, обертонами дзвона, пущеного зі стрімчака покотьолом.

Хоча на лекціях говорив неартикульовано, кидав слово на половині звучання і наче милувався, як воно, бідне, миттю нітилося, умлівало і розтавало в людній аудиторії, не долетівши і до другого ряду. Хтось із «задів» просив його говорити голосніше, він скипав червоною фарбою і вже чітко поставленим голосом виклично карбував: «А ви не галасуйте, не шепочіться, слухайте і все почуєте». А далі знову переходив на звичні пускання півслова, а правдиво — на жебоніння з кулачка, яким мав звичку підпирати щоку.

Складалося враження, що зумисне дратував аудиторію, і часто (не у нас) на цьому траплялися непорозуміння, навіть сварки. Знаю, що на курсі моєї дружини, Олег Кіндратович навіть якось після такої перепалки пообіцяв прийти наступної лекції з міліціонером. Він умів виварити воду зі студентів: мав для цього і можливості, і засоби, і відповідні потенції в характері.

ПРОТЕ
Мало хто знав, що він пройшов справдешнє пекло фронту, був поранений, а вже по війні, ставши науковцем з благословення Максима Рильського, — битий і товчений ідеологічними церберами та вульгарними, тупими, зате керівними парткомівськими «вченими». Що не боявся відверто боронити параджанівські «Тіні забутих предків», і те йому не забувалося.

Він про це перед нами не любив просторікувати. На екзаменах нараз патрав студента до його порожньої оболонки. На семінарах міг своїм шпетним язиком так ушкварити, що нещасний скубей потім довго чув ці вишкварки на собі. Пригадую, як на лекції про творчість Максима Танка Бабишкін читав білоруською прекрасний вірш «Ave Maria»:

Звон кафедральны кліча на Аvе.
З цесных завулкаў злева і справа
Гуртам манашкі ў чорным адзенні
Цягнуцца, быццам сумныя цені.
Тут і старыя, і маладыя, –
Аvе Mаrіа…
Я не звярнуў бы і ўвагі можа,
Каб не пабачыў між іх прыгожай
Стройнай манашкі, якая мае
Не больш, хіба, як семнаццаць маяў;
Чорныя вочы, бровы густыя, –
Аvе Mаrіа!
Нат пад жалобнай вопраткай чорнай
Ты адгадаеш: стан непакорны,
Ножкі, якімі б на карнавалах
І захапляла і чаравала,
Смуглыя рукі, грудзі тугія, –
Аvе Mаrіа!

Коли дійшло до «смуглих рук і тугих перс», Олег Кіндратович так захопився, що перейшов на сопранову партію і помітно повищав на кафедрі. Це миттю викликало не дуже доречний сміх в авдиторії і прекрасне виконання було безцеремонно «зарубане». Бабишкіна це обурило та помітно зачепило. Всі чекали його контрреакції на екзамені. Але Олег Кіндратович до того часу чи забув, чи милостиво пробачив нам, сірим-убогим, сю нерозумну вихватку.

Він і тільки він прищепив мені велику любов до Лесі, Шота Руставелі, «Давитіані», Янки Купали, Максима Танка, грузинських романтиків. І до того щемно-пронизливого, у Паруйра Севака:
Старіємо, Паруйре Севак,
Старіємо, дорогий, —
На жінок, наших ровесниць,
Дивимось, як братове,
Помічаємо все молодих,
Які нас не помічають.

Цей Драчевий переклад уперше теж почув на лекції Олега Кіндратовича.

У житті, за межами університету він був геть інший. Кілька разів колядували у нього дома неподалік Голосіївського парку. Нас шанував-частував сивий хлопчисько — меткий, невсидющий, веселий і навдивовижу гостинний. Радо з нами чаркував за щедро накритим столом, навіть так, що мила дружина дуже делікатно його «усамобожувала»: «Олежку, тобі вже, мабуть, досить…»

Валерій Ясиновський

P.S.
Студентки закохувалися в нього. Зокрема і моя однокурсниця

Микола Славинський

Ловко написано. Віват! Але писав він і погромні рецензії за завданням КГБ…

Василь Чепурний

Друже Валерію, та Ти неймовірний скарбник-енциклопедист сакраментальних життєвих і лекційних надбань професора Бабишкіна. Олег Кіндратович насправді, був особистістю неординарною. … Друже Миколо, а та наша однокурсниця «закохувалася» не лише з Бабишкіним…

Андрій Нечитайло

Дуже гарно і майстерно написано, з яскравими і точними штрихами-мазками, ніби ось зараз стоїть Олег Кіндратович за кафедрою і… лине його магічне слово до студентів. Справді, атлант! А оте його шедевральне «Старіємо, Паруйре Севак, Старіємо, дорогий…!» досі упам’ятку. У нас й понині зберігаються конспекти його блискучих лекцій. Шана Вам, Олеже Кіндратовичу!

Леонід Фросевич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.