Маланка – це коли не мало, а щедро. Надії і радості зимового свята, його кольорів – золотавих, червоних, зелено-блакитної хвої. На Маланку особливо відчувається новорічний настрій: хоч і відшумів ще два тижні тому, але сьогодні – фінальний акорд січневої фієсти. Особливий градус карнавалу, який ось-ось догорить. Ніби календар надає другу спробу почати ще раз вже розпочате.
У нас цього року вже був вогненний старт і не менш гаряче продовження. І ще буде. Кольорів, червоних і золотих, та не святкових, бо від артилерійських заграв – також. Бо ми, як у прадавній легенді, повертаємо собі світло, і так само в бою.
Хто не в курсі: в дохристиянські часи слов’яни шанували бога порядку, сімейного добробуту та шлюбу Ладо. Батька красуні Миланки, зарученої з Місяцем, але дівчину викрав підступний змій. (Не здивуюся, коли гад мав три голови: білу, мов якутський краєвид, синю, як їхня хронічна «країна», й червону, мов її ж 
комуністичне минуле). Ладо дуже зажурився, божественне світло, яке повинне було захищати людей, згасло. На Землі народ і собі впав у безнадію.
Проте, класний, як наші ЗСУ, хлопець на ймення Васильчик начистив змієві усі три смердючі пики і визволив Миланку з полону. Після чого люд танцював і співав на радощах – на те й Перемога, торжество життя над темрявою. Миланка після хрещення Русі-України стала Маланкою, з’єдналася з днем вшанування преподобної Меланії 13 січня. Тож Старий Новий рік – історично дуже наше свято. Щедрого вечора, коли не мало, а багато, і не лише на столі, в душах також. Вірою в наші кольори, золота і блакиті, фієсти світла. І Перемоги, яка обов’язково буде за нами. На Василя цьому тільки додається певності, бо рік уже повноцінно, згідно з усіма календарями, вступив у свої права.
Усі, хто носять це ім’я, а також Василини, Василівни, Васильовичі та, звичайно, Меланії – будьте мені здорові й щасливі! Усі решта – також. Будьмо! Зі Старим Новим роком!
Людмила Пустельник,
фото Віктора КОШМАЛА
