Маланка – це коли не мало, а щедро. Надії і радості зимового свята, його кольорів – золотавих, червоних, зелено-блакитної хвої. На Маланку особливо відчувається новорічний настрій: хоч і відшумів ще два тижні тому, але сьогодні – фінальний акорд січневої фієсти. Особливий градус карнавалу, який ось-ось догорить. Ніби календар надає другу спробу почати ще раз вже розпочате.
На празники нами керує колективне несвідоме. Гени, сива глибина віків і оте, неназване — вічне, прадавнє, темне… Тоді чоловік і сам собі не хазяін. Бувало, вийдеш надвір, курям дать зерна… А далі — як в тумані… Сидиш у сусідів, п‘єш горілку, ковбасу їсиш…
Лєнін в мавзолеї, напевне, по ночах витанцьовує на радощах, поки ніхто не бачить: збулася його мрія! В Україні, просто зараз, і продовжує набирати обертів. Коли люди без фаху, знань чи хоч трохи досвіду опиняються біля управлінських важелів – скрізь! І вирішують, чи то пак «порєшают» що робити тим, хто, на відміну від них, у справі тямлять. Бо на те вчилися й шліфували вміння роками, за що мають визнання і професійні відзнаки. Але долю країни в кінцевому рахунку зовсім не вони вирішують, ось що трагічно. Вакханалія невігластва і парад агресивного аматорства.
Це неможливо. У Львові звільнили вчительку української мови (завуча школи) за те, що зробила зауваження дитині-переселенцю говорити в школі державною мовою. Звільнили з приписом-забороною обіймати посади в майбутньому. Як?! Як таке могло трапитися у Львові? Чому змовчали вчителі? Де голос інтелігенції? Чому ніхто не відстояв, чому не піднялися на бунт?
Про це дізналася з повідомлення івано-франківських фотомитців. Рідні Чернівці, які так любив і оспівував у своїх творах Володимир Конєв, поминально озвалися лише через кілька днів… Володимира Конєва — фотохудожника знаємо з фотовиставок. Водночас по суті не знаємо, бо недостатньо тих фотовиставок і було, якщо брати до уваги Володин талант…
