Столичне середмістя, як зазвичай у вечір п‘ятниці, з настанням сутінок вилюднює. Хтось потроху окуповує різного штибу генделики, хтось шпацирує непоспіхом Хрещатиком. Український дім о тій порі прочинив свої двері шукачам витонченого, «завантаженого сенсом» відпочинку — газета «День» відкрила фотобієнале.
Там був «бомондський» дух, бомондом пахло: письменники, фотомайстри, журналісти, екс та чинні народні депутати – здавалося, кожен перший, що оглядає експозицію або товчеться в черзі до фуршету, має купку нагород або посвідчень, назва яких спонукає язик від тих vis-à-vis цмокати заздрощами. Як доказ — доволі кумедний випадок, що трапився на піддашші Українського дому. До мене підійшла ошатна пані, від якої пахтіло.., радше вона пашіла… інтелігентністю! Чимось таким незбагненним, що спирає дух та змушує благоговійно ставитися до незнайомої людини!
На її кавалерійське запитання «А ви фотожурналіст?», я відповів заперечно, натомість атакуючи: «А ви?» Доречність такого питання на питання 70-річній пані, звісно, викликає сумніви, тим не менш, вона поблажливо усміхнулась і виявилось, що Валентина Спиридонівна Козак – поетеса, сатирик та перекладач, член журналістської та письменницької спілок. Окрім приємної бесіди, отримав ще й цілком осяжний презент: запрошення на її літературний вечір. Воістину сильний захід газети «День»!
Музичний супровід струнного квартету студентів Національної музичної академії України імені Чайковського – неперевершений. Окреме дякую за «Мелодію» Мирослава Скорика. Додавала ще більшої глибини до сприйняття деяких світлин, особливо – з «коронавірусною» тематикою
***
Але до наших «баранів». Бієнале. На виставці представлено майже 300 робіт – все найкраще з-поміж того, що надсилали до редакції. Оскільки цей текст, на щастя, не ветується будь-якими рамками, пропустимо найцікавіше з цієї виставки: дегустацію сиру, вин, та церемонію нагородження і перейдімо до чогось більш сокровеного: світлин, що губкою всотують всю увагу і думки.
Хоча на початку «имею кое-что сказать» про церемонію «лаврування». Безумовно, до нагородження представлено чудові світлини: щемкі та глибокі, вони наочно демонструють виклики, з якими зіштовхнулась наша країна у 2020-2021 роках: пандемія, збройний конфлікт на сході… Безмежної шани заслуговує і окрема експозиція, присвячена Євгену Кириловичу Марчуку, але… Най вибачають мені вельмишановні члени журі, посланці усіх фондів та організацій, всіх редакцій (себто, претензій до іменитої газети не маю), та обрано було… популістські фото.
Яскравим прикладом слугує, скажімо, відзнака колишньою першою леді Мариною Порошенко фото О. Клименка «Хто чий вирок?». Ця світлина отримала спеціальний приз від… благодійного фонду Порошенка. Було б дивно, якби на тлі актуальних подій Марина Порошенко обрала б, скажімо, світлину «Депресняк» М. Тимченка (хоча, як на мене, вона набагато точніше описує поточний настрій п’ятого президента.) Та і загалом, тут обирали, як на мене, радше, не фотографію, а підпис.
Багато фото військових та медиків отримали відзнаки. Навіть головний редактор газети Лариса Івшина зауважила, що дві домінантні теми цього року – лікарі та військовики. І я не кажу, що це погано! Обидві групи – фронтовики, лише «лінії вогню» у них різні. Дрібка схожості, однак, все ж є – вони боронять наші життя. Тож жодним чином не применшую їхніх звитяг. Просто варто було б для кожної з цих тематик зробити окремі нагороди, скомпонувати усі такі світлини, і серед них обирати переможця.
Моє суб’єктивне означення до виокремлених фото, як «популістські», має дещо інше тлумачення. Такі світлини б’ють по нервах сокирою, і вони безумовно потрібні, аби нові нейрони перезапустили організм, апелюючи імпульсом до переосмислення навколишнього світу – багато ж бо людей і досі беруть приклад з керроллівської Аліси, живучи в задзеркаллі. Але робити ТАКІ фото – насущні, гострі у ТАКИЙ час, коли не наїжачені хіба люди, які або не навчилися, або втратили здатність мислити, — це все одно, що грати в дартс з двох метрів дробовиком: навіть сліпий влучить. А спробуй поцілити в око білці сажнів з п’ятдесяти! Спробуй вчепити щось таке, на перший погляд, абсолютно неочевидне, аби мистецький «споживач» після споглядання того єдиного менту, який ти встиг зазнімкувати, побудував асоціативний ряд, уявив ті обставини, коли блимнув спалах і клацнув затвор. Візьми споглядача за руку, однак веди його не шляхом тлумачення, а роздумів. Наприклад, світлина «Ода велосипедистам» не згірш за фото з ковідного відділення може описати наш стан на початку пандемії. Кур’єри стали лікарями для здорових – лікарями душі, бо доставляли людям, що сиділи за сімома замками вдома, все, чого кому бракувало.
Якщо пече відпочити од актуальних новин з усюдисущими «тривожними валізками», можна пофілософствувати про щось нетлінне. Наприклад, спадковість поколінь. І хоча, не знаючи минулого, майбутнього не збудуєш, щось хотілося б лишити лише спомином. Тим не менш, «наш ласковий Мішка», який мав би вже «лєтєть в свой сказочний лєс», живіший і досі од усіх живих, українізувався, маскою до часу закрився — словом, багатошаровий.
Багато ексклюзивних світлин.
Так, скажімо, зазнимковано В. Януковича. В ліфті мого будинку, якщо хочете знати, і досі не затерта дуже влучна характеристика «Федорича», ще з «помаранчевого» часу…
Ось вона – магія фото! Тільки силуети та така очевидна мова тіла без облич, без тлумачливих слів змушують радіти за двійко закоханих, геть незнайомих тобі людей! Очей також не видно, однак, вони, здається, «костенківські». Пам’ятаєте:
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен…
Щиро сподіваюся, що у цих двох не буде нічого, що лишилося б несказаним…
До таких світлин хочеться повертатися. Вони сіють зернину «непропащості» нашого народу. Навіть, здавалося б, у безвиході ми долаємо труднощі, сміючись. І це додає віри. Віри, що все буде добре.
***
Понад 250 фоторобіт встигнете оглянути до 6 лютого в НЦ «Український дім». Виставка працює з 11:00 до 18:00 в усі дні, окрім понеділка.
Олександр Марченко,
студент Інституту журналістики
Київського університету ім. Бориса Грінченка
