Культура

Тонка мовна грань

Я не спілкуюся мовою окупанта. Не переходжу на неї в розмові, і це принципова позиція. Я всіма можливими способами намагаюся вчепитися в щось глибинне внутрішнє українця і перетягнути його в світ української мови. Я завжди тролю і буду тролити чиновників і всіх тих, кого закон зобов’язує знати мову, а вони його не дотримуються.

Проте водночас я ніколи нікому в побуті не нав’язую якою мовою говорити, бо добре розумію як часом це буває важко. Особливо, коли нема підтримки або мовного поля. Я сам виріс у зросійщеній родині, і добре розумію, що до чого.

Мова дуже важлива! Дуже!
Однак не важливіша за людину. «Розмахувати» мовою перед обличчям людини, яка тобі не ворог, це просто відштовхувати свого. Тим більше — робити це перед ветераном війни чи переселенцем.

Побут — це дуже тонка грань. Я дуже хотів би дожити до часу, коли всі українці говоритимуть українською… Так само як хотів би бачити, що вони не битимуться між собою в соцмережі за прапор на аватарці чи його відсутність.

Це нормальне бажання. І я робитиму для цього все, що вмію. А от «бити» своїх, бо вони чогось не вміють, чи не встигли, чи просто у них щось не виходить, я не буду. Бережімо одне одного, оминаймо довбо*обів і не забуваймо, хто наш ворог!

Руслан Горовий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.