У моїй Данині, як і в інших селах Ніжинської округи, з давніх-давен закріпилася ніким неписана традиція. Хто б де не був, далеко чи близько, яким б справами не обтяжений, обов’язково має приїхати до отчого порогу, «на гробки». Так ми називаємо перші два дні за тиждень після Великодня – понеділок і вівторок, коли всім миром приходимо на могили родичів.
Кожен несе сюди свій кошик, покритий рушником. Здебільше не купленим, а тим, який вишивала колись у молодості мати. Під ним так багато усіляких гостинців – найкращих, і, часом, найдорожчих, які вони не могли собі у той час дозволити. А ще – свічки, які запалюємо на прибраних напередодні могилах. 
Поминаємо.
Сама та неповторна церемонія поминок потребує окремого опису. Адже так, як у Данині й сусідній Шатурі, мабуть, не поминають ніде. Ніде в інших близьких чи далеких українських краях не побачите цвинтаря, у центрі якого височіє насипана з незапам’ятних часів рукотворна висока могила і довкола якої, поміж сотень розміщених не за впорядкованими рядами хрестів, бовваніють здебільшого довгі, на кілька метрів, столи. Зроблені колись і стало ремонтовані місцевими теслями із підручних дощок, почорнілі від часу й негоди, ці незвичні атрибути цвинтарів у деяких ніжинських селах «оживають» лиш два дні на рік: вкриваються кращими скатертинами та домотканими старими ряднами, наповнюються вщерть усілякими гостинцями, напоями і наїдками, викладеними із принесених кошиків.
Для відбування спільної — печальної і водночас усміхненої — тризни сідаємо за ті столи неодмінно «лавами», за вулицями села або колгоспними ланками, за якими колись були закріплені наші матері. У дивний спосіб однозгідності та добровільності такі «лави» формуємо тепер самі. Скільки печально-радісних спогадів, тремтливих емоцій, скільки гірких сліз і запізнілого каяття розливається о цій порі всіма закутками цього великого цвинтаря…
Та тризна, що триває кілька годин, завжди закінчується одним і тим самим ритуалом – взаємним та щедрим обдаровуванням гостинцями. На останок тих, хто прийшов поминати. А найперше кладемо цукерки, пасочки та інші солодощі на могили тих, пам’ять про яких бережемо. Вони лежать тут, поруч, як і жили та працювали гуртом на одному кутку села. Тепер уже із хрестів виринають перед очима їхні образи.
Ось найближчі з родини, в однім ряду аж шість гробів – батьки й тітки, два молоді ще брати Іван та Андрій, які несподівано відійшли за світи, так і не зібравши врожаю із засіяного ними колгоспного поля. Місце спочинку баби Устини, удови невпокореного владою вільного господаря-землелюба Івана Мозгового, – на вершечку могили, поряд із славним нащадком українського гетьмана Тараса Трясила, живою легендою не лише Данини, а й цілого краю Іваном Тарасевичем. Неподалік покоїться прах знеславленого і забутого сучасними данинцями багатолітнього духовного провідника краю і будівничого Данини протоієрея Петра Скорини.
Між багатьма ледь помітними могилами, на яких давно вже нема хрестів, ніби криком кричать і ніби озиваються до нас долі десятків і сотень добропорядних трударів сіл і містечок колишньої Ніжинської округи. Це ті, які зазнали стільки несправедливості й горя, життя яких обірвалося передчасно й насильно. Через муки, репресії, знущання, голодомори, війни. Їх, молодих і енергійних, добрих і сильних, високоморальних і патріотичних, у різний час і за різних обставин знеславили, обмовили, зрадили, задушили, розстріляли, замучили. Здебільшого свої ж. Долі їхні й досі невідмолені, непізнані, а їхній високий житейський чин достойно не поцінований сучасниками – старшими і зовсім молодими…
Микола Тимошик
