Люблю свята. В них можна ховатися від буднів. Не виходити з дому, нічого не робити, ні про що не думати. Хоча свята бувають різні. От часом згадую демонстрації трудящихся. Повторити не вдасться, як би хто не захотів. По-перше, абсолютно немає трудящих. На трибуні знайдеться кому постояти і трибуна знайдеться, а трудящих немає. Тепер всі пани, і ніби стоять на одній великій трибуні. Але народ повз неї не йде.
Люблю дефіцит. Хоча нині не вийде знайти, наприклад, дефіцит до святкового столу, бо дефіциту немає. Залишився лише один його різновид — дефіцит грошей. Все решта є.
Але не люблю спати. Ніби втрачаєш щось важливе, таке, що вже не повернеться. Прокинешся, а навколо інший світ і інші люди, а ти залишився в минулому, і не зможеш пристосуватися до нового. Тому намагаюся спати швидко і не втрачаючи свідомості. Прислухаюся.
Не люблю спізнюватися. В житті спізнився лише раз, на потяг з Чернівців до Києва. Засиділися чогось з другом Богданом в ресторані «Буковина» біля вокзалу. Засмутився і поїхав автобусом пізніше. А так більше жодного разу нікуди не спізнився – вчасно вивчився, вчасно одружився, вчасно почав думати.
Люблю осінь в Чернівцях. Саме осінь. І не в парку, куди восени йдуть фотографуватися всі міські мрійники. Там людно. А в місті. Осінній асфальт, осіння бруківка, осінні стіни будинків. Придивіться. Але часом сильно помиляюся в тому, що щось люблю або ні. Треба любити зовсім не те, що любиш, а любити те, що не любиш. Тому охоче визнаю помилки. Але лише сам собі. Інформація занадто конфеденційна.
Володимир Килинич
