Сьогодні 90 років від дня народження Григора Тютюнника. Півтора року радію і сумую, пишучи про нього роман «Місяцю, місяцю…». Чернетка значною мірою вже написана. Сподіваюся, що наступного року, десь після літа, можна буде читати роман у книжкових палітурках.
Думаю над парадоксами деяких жанрових ярликів. До прикладу, «Климко»… Яка ж це дитяча проза? Це пронизлива екзистенційна повість.
Григір був по-справжньому незрозумілий ні часові, ні людям. Література була його храмом, а часові треба було, за Стусом, лише «вірнопідданого лице».
Знаю, що буду ще ретельно «шліфувати» роман про Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю…». У наш час розпаду людських стосунків на окремі групки, а якщо точніше – на мільярди самітніх зірок, роман про Григора Тютюнника і його життя з чесним надривом, його релігійне ставлення до літератури може бути цікавим і зрозумілим навіть далеко не всім, хто ще читає…
Але якщо не зараз, тоді коли?
Степан Процюк
