Фрази з його спортивних телерадіорепортажів давно стали інтернет-мемами. Вболівальники, шанувальники цілого грона видів спорту впізнавали, зупиняли його на вулицях. Багато спортивних журналістів називають його своїм учителем. А його домашній альбом світлин уповні міг би слугувати академічною фотохронікою Олімпійських ігор.
Принаймні десяти з них, на яких Сергій Савелій працював як спортивний оглядач, й огром українців, прикипівши до телевізорів і радіо, бачив-чув ті змагання його зором і словом. І сприймав їх із широчіні його професійного осягу.
Він чи не єдиний український журналіст удостоєний за цю олімпійську фахову “десятку” нагороди Міжнародної асоціації спортивних журналістів. (Аssociation Internationale De La Presse Sportive, AIPS). Яка стала експонатом музею Українського телебачення.
Він іронічно посміхався, коли я називав його “гуру української спортивної журналістики”. Це склалося у певний ритуал: шість років поспіль Сергій стрічався з грінченківськими журналятами. В аудиторіях нашого університету, на столичному стадіоні “Динамо”… А з “ковідного” 2019 року – в онлайн-режимі. Востаннє так “чулися” в листопаді минулого року. Коли попередньо зателефонував йому, почув у рурці голос притлумлений втомою. “Дуже хочу поспілкуватися з твоєю молоддю, але не знаю, чи не загримлю того дня в лікарню. Буду старатися не потрапити”.
Ми завжди з ним пікірувалися дотепами і “підколками”. Але тут я навіть банального жарту-відмовки із себе видушити не зміг. Отого, на кшталт: “Яка лікарня? Та ми ще ого-го!”. Щось наче тяжкою підпорою гортань підперло. А він: “Оце б мені ще “Журналістської весни” дочекатися, до Тараса якось придибати, всіх побачити”.
А за кілька днів таки відбулася його онлайн-лекція для наших грінченківських журналят. І диво-дивнеє: він наче преобразився: бачив і чув того Сергія, якого знав чотири десятиліття — дотепного, самоіронічного, натхненного, сповненого сили, майже юнацької. Сяяв думками, зачаровував мовними перлинами (бо ж Поет, з не позиченим, а власним словом!), захоплював унікальними історіями зі скарбниці своєї журналістської практики (Яка епічна книжка з’явилася б, забажай він сісти за спогади! “Мої олімпіади”… Не судилося…).
“Олімпієць” спортивної журналістики” — назвала свій журналістський звіт про цю зустріч одна зі студенток. І процитувала у цій публікації поезію, яку прочитав студентам Сергій Савелій:
Запитав у дитинства: як жилося зі мною
у полтавській сільській стороні?
Де виблискують сріблом спориші із росою
і де мама тихенько шептала мені:
«Прокидайся, синок, вже пора йди до школи,
бо Кіндратівна знову поставить в куток…
… А у пам’яті миті розіслалися полем
і розкручує час подієвий клубок…
Запитав і у юності: як жилося зі мною?
Чи зігрілась вона у солдатській шинелі,
Чи не лячно було їй до рук брати зброю,
там, де служба і світ — просто дві паралелі?
Хай і молодість скаже: а як їй було
пізнавати щасливе потрійне батьківство?
Де все інше — важливе, та все-таки тло,
два синочки і донька — яскравеє дійство!..
Зрілість теж не мовчи! Ти скажи, як тобі
підкорились складні олімпійські маршрути
з континентів, країн і небесних орбіт?
З перемог і поразок, достатку і скрути.
Ліллехаммер, Атланта, Нагано й Сідней,
Солт-Лейк-Сіті, Афіни, Пекін і Турин,
І Ванкувер, і Лондон — Олімп, апогей,
Час відстукував дати, немов тамбурин…
… Запитаю у ста…, ні, напевно, не буду,
Бо її ще нема, не на часі вона,
У мені щось ще є, ще потрібний я людям,
Тож криницю життя дочерпаю до дна…
… Вперше цьогорічної “Журналістської весни” зберемося біля Тараса без нього. Але бринітиме його голос і каштанові крони сіятимуть на нас блискітки, схожі на веселі іскорки, якими обдаровувало нас його око під супровід щирого сміху. І десь у закапелку піднімемо чарку гіркої і заспіваємо нашу курсову, яку колись подарував нам Сергій:
Із екранів, зі студій, з газети
Ми до тебе прийдем, ти чекай.
До побачення, наш факультете,
Прощавай, рідний наш, прощавай!
ПРОЩАВАЙ, РІДНИЙ НАШ, ПРОЩАВАЙ…
Валерій Ясиновський