Я обурена тим, як у нас девальвують поняття «література про війну». Передусім ідеться про художню літературу, яку у нас тепер називають винятково нонфікшн — не інакше. Проня Прокопівна — наше все! Думаю, треба висловлюватися точно: якщо книжка стосується цивільних, яких війна торкається, звичайно, але цивільні продовжують жити звичним життям і з комфортом, треба писати чітко: книжка про життя цивільних у глибокому тилу.
Зовсім інша справа — життя цивільних на лінії фронту. Якщо книжка про релокантів — саме релокантів, а не біженців — так і пишіть. Нинішня війна — не війна 20 ст. Диференціація — це велика справа.
Поняття «література про війну» має бути диференційованим. Зрозуміло, що людина завжди бореться із чимось, але це не означає, наче ідеться про її війну із самою собою, власними пристрастями чи комплексами.
Смішно читати, що романи «Катананхе» чи «Драбина» — це твори про війну. Це твори про обивателів, які стали релокантами внаслідок війни, про родинні історії на тлі війни, про девіантну поведінку особливо глибоких інтелектуалів на тлі війни. Ось про що ці романи. Не вводьте людей в оману. Інакше наша література і відповідна критика смішитиме людей.
Роксана Харчук
