Я обурена тим, як у нас девальвують поняття «література про війну». Передусім ідеться про художню літературу, яку у нас тепер називають винятково нонфікшн — не інакше. Проня Прокопівна — наше все! Думаю, треба висловлюватися точно: якщо книжка стосується цивільних, яких війна торкається, звичайно, але цивільні продовжують жити звичним життям і з комфортом, треба писати чітко: книжка про життя цивільних у глибокому тилу.
Читацькі щоденники, нотатники ще залишаються ексклюзивними виданнями. Системности як не було, так і нема. Зрештою, як і самого поняття критичного осмислення, а ще складніше з критичним обговоренням. Не тільки виною літературний еґоцентризм більшості літераторів, але і корпоративність літпроцесу як такого. Багато різних груп, які об’єднані навколо якоїсь конкретної постаті чи видавництва, а ще більше суб’єктивізму та відвертої «отсєбятіни»…
Замість атаки Ірану на Ізраїль відбулася атака України на росію. Тепер ми стали оккупантами… Правда, наше керівництво води в рота набрало і не підтверджує, що це наші. Із Курська прилетів прівєт / до путіна від іхтамнєт. Однозначно піарний ефект від цього колосальний.
Ще в лютому 2023 року я це написав. А з курською дугою напів-фантазія, написана півтора роки тому, стає вкрай чіткою й предметною: для тих країн, які мають із московією невирішені конфлікти, зараз склався ідеальний і, можливо, єдиний на століття шанс кусати звіра в незахищені боки.
