Перші дві доби нашого «вторгнення» на росію жила емоціями двох близьких мені людей, які беруть безпосередню участь у цій операції. Звісно, ніяких деталей у переписці не було, але я вперше відчула надзвичайне піднесення, що наші вперше за багато місяців наступають – наступають швидко, успішно, знищуючи на своєму шляху все, що несло смерть в Україну.
Але перші дні, коли ефект несподіваності дає тобі не тільки драйв, але масу тактичних переваг, минули. І тепер, коли починається складна, іноді монотонна, а іноді стрімка і маневрова робота, коли з кожним днем ставатиме все складніше, настав час подивитись на все це з холодною головою – чому обрали самий такий варіант дій, які перспективи і можливі наслідки.
Минулої ночі був час та натхнення прочитати масу американських ЗМІ та спеціалізованої літератури і зробити певні висновки:
це ніяка не авантюра;
лінія фронту внаслідок цієї операція не збільшилась – вона перестала бути лінійною;
Сирський, скоріш за все, не був бенефіціаром цієї операції.
А тепер по порядку. Після того, як відновилась американська військова допомога, постало головне питання – яка номенклатура зброї потрібна перш за все. Ця номенклатура повинна була відбиратись в залежності від того, що у першу чергу планують робити ЗСУ. Зрозуміло, що багато літаків, які б могли змінити ситуацію на полі бою, ми б різних причин не отримали – це і дефіцит підготовлених пілотів, і вкрай слабка та вразлива інфраструктура.
Пан Сирський наполягав на традиційному укріпленні існуючої лінії оборони. Укріпленні звичайними методами, які не мінялись з часів Другої світової. Але, як стверджує джерело спеціалізованого військового видання, Департамент стратегічного планування пана Остіна привів багато аргументів того, що навіть значне посилення традиційної лінійної оборони в умовах, коли ворог переважає тебе втричі (причому у всьому – від кількості особового складу до артилерійського боєкомплекту), не гарантує навіть збереження існуючих позицій, не кажучи вже про контрнаступ. Тому що противник цю оборону рано чи пізно продавить. Крок за кроком, село за селом, але продавить. Ресурсів багато, людські життя – ніщо, ненависть до України зашкалює.
Тоді було прийнято рішення (ким – не питайте) порушити лінійність оборони і зробити її «рваною» та максимально мобільною. В умовах жорсткої секретності (задум операції з нашої сторони знало менше людей, аніж пальців на одній руці, а командири отримали свої завдання лише 4 серпня) було здійснено прорив у місці, яке супутникова та агентурна розвідка виявила, як найбільш слабке.
Швидке розсередження, захват основних логістичних пунктів, підрив військових комунікацій і перехід до тактики «рваного фронту». В такій ситуації, як у Курську, українська армія працює високомобільними групами – переважно у лісовій місцевості та з гарною розвідкою – шукайте голку в стогу сіна. Це відповідь тим, хто пише, що лінія фронту збільшилась. Теоретично – так, фактично – ні. Саме так має боротися слабка сторона з сильнішим ворогом.
Полковник Королівського інституту об’єднаних служб Британії Самуель Рамані вважає, що український наступ сприяє досягненню трьох ключових цілей:
відволікає російську армію від наступальних операцій у Донецькій області – наприклад, Militarist стверджує, що розпочався відвід однієї тисячі російських вояк з Харківського напряму і тисячі – з Торецького. З бронетехнікою та боєкомплектом;
сіє розбрат у російському суспільстві;
сприяє майбутній угоді щодо “обміну земель”.
А на думку представника Департаменту стратегічного планування Пентагону, у подальшому можливі два варіанти розвідку подій:
Перший. Максимальне знищення логістичних баз, залізничних колій, складів боєприпасів, аеродромів, мостів у прифронтовій полосі рф. Після цього стрімкий відхід на допомогу нашим військам, які ведуть оборонні бої на Донеччині. Причому, захід може відбутись у тил наступаючому ворогу.
Другий. Створення тимчасової «санітарної зони» на території росії з утриманням відповідного плацдарму та ключових обʼєктів ворога – як військового, так господарського характеру. З відтягуванням на себе резервів противника та одночасним знищенням його інфраструктури.
Чи підуть наші до Курска чи до АЕС? На думку більшості експертів – ні. Бо немає практичного сенсу – раз. Максимально збільшується логістичне плече – два. Звісно, наші воїни можуть купувати собі за гривні продукти в «Пятьорочкє», а боєприпаси в «Воєнторгє», але краще не ризикувати.
Чи могли б наші знищити стільки ворожих об`єктів дистанційно з нашої території? Ні, ні та ще раз ні. Змогли б настільки успішно поповнити обмінний фонд? Ні. Могли б так ефективно примусити противника відволікатись від основних завдань? Ні, ні і ні.
Навіть, якщо буде прийнято рішення на швидкий відхід (не думаю, що це станеться у найближчі дні), наші встигнуть замінувати на території ворога все, що тільки можливо – залізничні колії, основні та рокадні шляхи, мости тощо. Саме так повинна діяти армія, яка поступається своєму противнику в традиційних компонентах. Ставати у глуху оборону – не вихід, постійно маневрувати, заставляти противника воювати на своїй території, рвати слабкі місця – шанс на перемогу.
Хто в деталях знав про цю операцію з української сторони? Ще раз: не більше 5 людей. Якщо уважно послухаєте Сабріну Сінгх та почитаєте щось менш проросійське, аніж The New York Times з її «експертами», то зрозумієте, для чого це все і нащо.
А тепер знімайте рожеві окуляри. Якщо згадана операція завершиться успішно, вона увійде у підручники військової справи, як стримувати і навіть перемагати противника, який переважає тебе у всьому. Але те, що вона завершиться успішно, гарантії не дасть ніхто – ні Остін, ні Міллі, ні Залужний з Сирським.
Проте, треба було ризикувати – цілком очевидно, інакше – затяжна позиційна оборона із заздалегідь невтішним для нас результатом. Навіть якщо кінцевий задум не буде повністю співпадати з результатами на землі, за ці три доби, ми знищили більше логістики противника, аніж за останні півроку, ткнули путіна мордою у лайно, спонукали здригнутись неляканих російських пейзанів та рожевих поні, показали, що вміємо бути стрімкими, креативними та небезпечними.
Більше на цю тему писати не буду. Робота ведеться. На деяких ділянках оборона ворога була прорвана та зона контролю розширюється в глибину — можна ще багато навести шухеру.
У найближчі дні будуть нові сюрпризи – не виключаю наш прорив на іншому напрямі. А що стосується цивільних українців, то ніякої ейфорії (як і ниття) – головні події ще попереду. Молимось за наших воїнів, які зараз у пеклі, але й, водночас, на моральному підйомі. Прорвемось, бо Україна – то наше все.
Ганна Семеренко
