Це звичайно, важливо звільнити українську духовно-церковну сферу від «руського міра». Але наступним, не менш важливим кроком для України було би звільнення української культури від понад 300 літнього російського іга. Той, хто знайомий з хронологією культурних подій, знає всю цю історію указів, законів, заборон і утисків, що стосувалися, книгодрукування, існування українських театрів та культурних товариств. В радянські роки до цього додався ще й фізичний терор щодо знакових діячів української культури.
Хтось може сказати: сьогодні ніхто нікому нічого не забороняє. Але це поверхова і формальна точка зору. Бо насправді ця система продовжує діяти за інерцією і перемістилася з політичної площини в ментальну.
Інформаційний простір України, сформований олігархією, продовжує опиратися усьому українському — драматургії, поезії, пісні, історії, етнографії. І нехай не вводять в оману пара-трійка розтиражованих імен в літературі чи музичному мистецтві — їх існування не правило, а скоріше виняток, до того ж позбавлений якогось логічного пояснення їхньої популярності, оскільки механізми наших ЗМІ і досі залишаються дуже непрозорими, незрозумілими, суб’єктивно-вибірковими у ставленні до мистецьких подій і персоналій. Очевидно, що тут і надалі проглядаються певні корупційні схеми, в які етнічні українці чомусь вписуються вкрай важко.
Додайте сюди й те, що більшість наших творчих спілок дискредитована тими ж олігархічними ЗМІ, які нині абсолютно не цікавляться загальнокультурними процесами, що вібуваються в країні, зосереджуючись на піарі десятка одіозних поп-зірок, які ще вчора були частиною російськомовного культурного простору.
Додайте сюди також те, що в Україні практично припинили існування десятки справді цікавих музичних пісенних конкурсів — їх перестали фінансувати і надавати інформаційну підтримку. Їх місце зайняли розпіарені телевізійні шоу, які задумані і модеруються людьми далекими від українського світогляду…
Отож, висновок невтішний: українська культура, як в найгірші часи свого існування, не має ані державної, ані фінансової, ані інформаційної підтримки. А відтак продовжує активно мутувати і вироджуватись і деградувати в неспрятливих умовах нашої дійсності. Українська культура, не рідна донька цієї держави, а скоріше нелюбима і занедбана падчерка, яка існує в атмосфері постійних кепкувань і насмішок, що натякають на її другосортність. І от що цікаво — наш інфопростір ревно оберігає цю другосортність, називаючи нашу культуру шароварною, селюцькою, хуторянською. Тільки нині в якості першосортної виступає не російськомовна, а англомовна культура. Вектори змінилися!
Але що це дає нам, українцям, які продовжують використовувати чужі лекала і копіювати чужу естетику, чужі музичні стилі, чужий смисловий ряд і чужу ментальність, — уперто нехтуючи своєю, українською. І в цьому суть продовження культурної несвободи.
Але хтось із апостолів церкви сказав, що справжня Церква Христова не в розкішних будівлях, — вона у серцях і душах віруючих людей! Так само і з культурою — вона зовсім не в стінах Міністерства культури чи популярних українських телеканалів — вона в душі і свідомості простих українців, розсіяних сьогодні по усьому світу…
Тож завдання для української держави — повернути народу України його культуру. Ту, яка й досі є заблокованою в нашому інфопросторі. І це, повірте, також важливо для нашої перемоги над ворогом!
Анатолій Матвійчук
