Іван Чендей. Зі Щоденника 1968 р. «Антон Михайлович Кашшай не так давно розповів мені презабавний випадок, що пригодився з ним. До дня народження чи то П.Шелеста, чи то В.Щербицького Закарпатський обком вирішив презентувати художнє полотно імениннику. Запросили Антона до обкому. Тут домовилися з ним, що він намалює один гарний верховинський пейзаж. Коли пейзаж був готовий, за ним було відправлено машину. Запросили й художника.
Зібралися в кабінеті Першого чотири секретарі. Й почали судити-рядити. Довго придивлялися.
– Вижу, щось хочуть і щось мають мені сказати, та ніби не наважуються чи не знають, з чого почати.
– Знаєш, Антоне, тут так ніби і все непогано. Але знаєш, що хибить?.. У нас на Закарпатті дуже гарні хатки люди будують… До того, як ти, певно, й сам замітив, криють їх не соломою, як давно, а черепицею криють… От намалював би ти ще з пару таких хаток по новому стилю… Та щоб не пошкодував червоної барви для черепиці… То би, знаєш, воно би зразу заіграло… – почав Перший.
Почухав я потилицю, поморщився й кажу:
– Ви знаєте, воно якось…
– Ти мені тут нічого не кажи!.. Моя кебета теж щось варить!.. Ото моє замєчаніє прийми й сам увидиш, що буде добре…
Подумав я, подумав й кажу сам собі: що тут доводити, коли говорять зі мною замовник. Та не встиг я сказати слова про згоду хатки під черепицею намалювати, як втрутився другий секретар.
– Все прекрасно, Антон Михайлович. Але не видно електрифікації. Розумієш, перетворення на Верховині не видно… Ти от тут – ткнув пальцем 2-ий на гущавину лісу по картині – зроби просіку й проклади парочку стовпів металевих з проводами електролінії «Мир»… Знаєш, як це підніме картину… Ану ж, спробуй лишень, не полінуйся!..
Я мовчу, думаю собі: сказали своє перший і другий, а є ще третій, ще і четвертий. Вони теж мають щось. Так ото і було. Бо не забарився і третій.
– Знаєш, Антоне, у тебе дуже добре виходить димка… От візьми і легенько-легенько накинь пензлем таку собі димку ранкову. Увидиш, скільки від цього ліризму прибавиться!..
Гаразд, думаю, буде і димка. Коли четвертий озвався собі:
– То справді картину збагатить, коли, як казав Юрій Васильович – я з ним цілком погоджуюся – на картині буде современна архітектура… Це і буде говорити про перетворення на Верховині, про благотворні злети, що сталися завдяки піклуванню радянської влади і комуністичної партії… Але я би хотів ще додати до всього й таке: хіба можна ігнорувати газопровід «Дружба», хіба можна ігнорувати нафтопровід «Братерство»?.. От, не довго думаючи, треба і їх тут зафіксувати…
Мої вуха під кінець в’янули, слова, що їх чув від авторитетного журі, мішалися в якесь химерне місиво. Треба було набратися терпіння, аби не вибухнути протестом. Та я собі поважив: що тут буду з вами сперечатися? Все одно вам не доведу ані нічого. Сказали мені на прощання, що часу мало для «дотягування» картини, побажали успіху, й я необавки опинився перед картиною на мольберті у своїй майстерні.
Були намальовані за лінійкою хатки. Було не пошкодовано і червоної барви для черепиці на покрівлі… Були зроблені просіки й прокладені електропровід та нафтопровід з газопроводом. Впала на картину і димка. Ну, думаю, тепер уже все буде на смак!
Приїхали легковою, картину забрали. Думаю собі тепер, що вже буду мати спокій. Та ні! Раптом за мною прилітає легкова. Їду.
– Знаєш, Антоне Михайловичу, щось не те! – каже мені головний ідеолог. Той самий, що йому була потрібна димка.
– А що тепер? – питаю я.
– Зроби так, як було.
Я став ні в цих, ні в тих. Бачить він мій подив і каже:
– Ну, може, димку залиши!.. Вона таки справді у тебе вийшла нічого…
Узяв я картину. Перемалював, як було… А що я мав робити ще?.. Кажи!..
Марія Чендей-Трещак
На світлині: Антон Кашшай, «Долина ріки Уж», 1952 р.
