Очікуючи на виступ у санаторії, прогулююся парковою алеєю. Купив морозиво, став під деревом. Мимо проходила молода жінка, зупинилася.
«Ви письменник? Я впізнала вас».
«Дякую».
«І ви просто тут стоїте і їсте морозиво?»
«Просто стою і їм морозиво».
«Це так дивно».
«Це нормально, коли спекотно».
«Я прочитала всі ваші книги. Щось пишете нове?»
«А що для вас старе?»
«Вже не пам’ятаю. Ой, вибачте!»
«Нічого. Я теж не пам’ятаю більшість із того, що написав».
«Хіба пишуть не для того, щоб залишилося в пам’яті?»
«Іноді для того, а іноді – щоб відпустити це з пам’яті».
«Про що ви будете розповідати сьогодні?»
«Ще не знаю».
«А коли дізнаєтесь?»
«Коли зазирну в очі присутнім, аби здогадатися, що вони хочуть почути?»
«А вони знають, що хочуть почути?»
«Здебільшого ні».
«Важко, мабуть, тоді говорити?»
«Навпаки, легко».
«А писати легко?»
«Писати важко, якщо хочеш, аби це легко читалося».
«Як називається дерево, під яким ми стоїмо? Сосна?»
Я глянув на крону.
«Ні, це кедр. Річковий кедр».
«Дивно, річки поряд нема, а річковий кедр є».
«Він пов’язаний із річкою».
«Як?» – здивувалася вона.
«Його коріння омиває вода з цього джерельця і підземними струмками стікає в річку. Виходить, коріння дерева віддає ріці свою живлющу терпкість, яка потім змішається з сіллю моря… А мільйони хвоїнок віддають повітрю, небові кисень і цілющі фітонциди. Цей кедр справляє службу для води, землі і неба. А ще нас захищає від спеки і милує наші взори…»
«Нам би повчитися в дерев, правда?» – всміхнулася жінка.
«Правда», – згодився я.
«Напишіть про це».
«Про що?»
«Про те, що з нами тут відбулося».
«Гаразд», – пообіцяв я.
І написав.
Мирослав Дочинець
