Культура

Як маєво далеких і давно сухих гроз…

Вже при ранковому порозі рідного Грінченкового університету, коли війнуло піднесеним гамором і на приступку зобачив оцю сяйну од урочистості й нуртівливу від щастя ватагу «первачків», раптом тенькнуло щемливо. Акурат 45 літ тому для мене теж почався київський період життя. Студентством. І нас теж посвячували у першокурсники.

У тодішньому Жовтневому палаці ми, щоправда, хором повторювали за ведучим урочисту клятву студента. Там було про вірність Батьківщині, заповітам «великого Леніна», про ідеали будівника комунізму, про натхненність рішеннями якогось там чергового «історичного» з’їзду КПРС, але не було нічого про Україну.

Нас тоді вливали одноманітним біло-чорним потоком («білий верх – чорний низ») в «єдіную історічєскую общность – совєтскій народ» і ми відтоді мали ревно й невтомно дякувати «комуністичній партії і радянському народу» за високу довіру — бути «бійцями ідеологічного фронту». З його перестаркуватими головнокомандувачами, за кремлівською цвинтарною стіною цвіло сущими.

У нинішніх сяйних, відкритих, незашорених обличчях новоявлених студентів уловлюю лише тіні урочих спалахів моєї сорокап’ятилітної давнини. Як маєво далеких і давно сухих гроз. Усе за ці роки преобразилося, розповнилося природними барвами, наповнилося сутністю, єством — навіть знайоме й молене в усі часи щастя.

Між нами — покоління, генерації, може, й епохи. Але нині я особливо відчуваю могуття нашого родового дерева й непоборну силу оцих юних красних пагонів. Тут живодайний озон. І всемогутня крона, на яку ніколи — чуєш, враже, НІКОЛИ! — не впаде небо.

Високолеття, грінченівська зміно!
Будьте благословенні у життєвому виборі, у силі духу й тіла, у творенні, живіться соками Отчини, мудрістю світу, енергією пізнання, теплом любові і світлом правди!

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.