Напавши на Україну путін, окрім руйнації і смертей, приніс нам і пришвидшене звільнення від багатьох міфів, які нас мучили десятиліттями. Всі думали, шо ми роз’єднаний слабкий народ, поглинутий корупцією, який не здатен захистити свої національні інтереси і свою територію. Так думали в росії, так думали на Заході. І навіть ми у це частково вірили або боялись, шо це може бути правдою.
Але виявилось шо це не так. Виявилось, що ми готові і можемо. Ще один міф, який вже цілком зруйнований для тих, хто хоче бачити і аналізувати очевидне — путін прийшов за російськомовними і спирається на їх підтримку. Саме тотальне знищення найбільш російськомовних міст і їх російськомовних мешканців яскраво свідчить про зворотнє — на російськомовних путіну наплювати.
Він вже навіть сам підказує нам, мовляв, дивіться, — я свідомо скидаю величезну бомбу на Маріупольський театр, хоча знаю, шо там сидять абсолютно російськомовні люди, а їх усереднене знання російської літератури краще за таке ж по Рязанській області. Але мені байдуже — я скидаю.
І також нема ніякої прихованої причини, чому путін бомбить російськомовні міста і їх населення. Окрім очевидної — вони заважають іди далі. Тому щоб пройти на Одесу — треба зруйнувати Маріуполь. Щоб захопити Київ — треба захопити Харків. А щоб захопити Львів — треба захопити Київ. Путін не прийшов за російськомовними, він прийшов за усіма. Йому не підходить Україна і українці в принципі, байдуже якою мовою вони розмовляють. І українцям не підходить путін і росія, і тому вони зараз воюють усі проти нього. Безвідносно мови.
І я зараз не використовую аргумент «російськомовні теж воюють за Україну» як причину, щоб не вчити українську. Бо причин не вчити українську і розмовляти нею не існує в принципі. Жодної! Я лише розумію, що дерусифікація — це тривалий процес і він розтягнутий в час. І, так, навіть тридцять років для дерусифікації не достатній термін, бо русифікація проводилась століттями.
І особисто я не вважаю україномовність своїм персональним здобутком. Тому що моя мова дісталась мені в спадок від батьків, як гени. Вони навчили мене української, бо розмовляли нею самі і я живу в середовищі людей, батьки яких теж вчили своїх дітей української мови. Своєї мови. І це ускладнює таку просту на чиюсь думку ситуацію з мовою на сході, бо там розмовляють мовою, якої навчили їх батьки. І виправдані претензії до російськомовних можуть мати лише україномовні українці, які були російськомовними і свідомо перейшли на українську. Але вони, здебільшого, розуміють як це непросто і який свідомий дискомфорт переходити на іншу мову, залишаючись в старому середовищі.
Так, мова важлива, бо одномовна країна більш об’єднана і краще приймає суспільні рішення і взаємодіє. І я волію, щоб це була українська мова. Навіть бачу, скільки людей свідомо під час війни перейшли на письмо і комунікацію українською. Але це не аргумент «шо вам аж війна треба була для цього?». А навпаки, свідчення того, що таке рішення нелегке і складне, і для нього треба дуже сильну мотивацію. Щось на кшталт війни, так. І то не для всіх.
Мені оце вимагання чогось з власного прикладу, що дісталось нам базово — наївне і це мислення з позиції того-хто-вміє. Це якби, наприклад, данці дивувались з нас — чому ми не можемо подолати корупцію в країні і провести судову реформу. Це ж так просто, сказали б вони — берете і робите, як ми. Це ж дуже легко, в чому проблема? Шо вам заважає? Просто не беріть хабарів і не давайте. Дуже легка задача. Просто масово перейдіть на сторону закону і не вигадуйте відмазок.
Але їм легко казати, бо вони успадкували своє вибудуване відповідальне громадянське суспільство від своїх батьків. І з точки зору того-хто-вміє їм тепер це все виглядає заввиграшки.
Україна поки не вміє вся розмовляти українською. Але треба бути сліпим, щоб не бачити, що вона вчиться. І розмовляти українською. І бути Україною.
Володимир Гевко
