Культура

Індіанці Фолкнера і паралелі з українцями

У продовження теми Вільяма Фолкнера («Сходження на «фолкнерівський еверест» — «ХД»). Чому Фолкнер важливий саме для українців? Бо писав про селян, а українці теж сільська нація з тою відміннюстю, що вона була колоніальною, а нині є постколоніальною. Однак селяни у всьому світі однакові. За визначенням Фолкнера, це високі люди або люди з хребтом (в українському перекладі — велетні, мабуть, таки занадто).

Селяни у Фолкнера хитруваті (і хитрість ця недолуга), страшні тугодуми, бо їм думати ніколи, вони постійно працюють, головне — патологічні гордії: нікому нічого не пробачати (хоча протестанти й мають жити за Євангелієм). Звичайно, Фолкнерівський палій має свою рацію, коли звертається до прекрасного будинку де Спейна (нащадка рабовласників) про те, що будинок цей стоїть на потові негрів, який виявився не надто білим для його власників, тому цей будинок потребує поту білих. І що робить палій? Він псує світлий килим де Спейна своїми черевиками у гноєві, а потім палить і сам будинок.

Часто селянська мстивість дрібничкова, як у тому оповіданні, де селянин мстився за пів собаки й спалив церкву, яку ж сам і заходився відбудовувати, хоча йому пастор й заборонив після вчиненого необережного підпалу співробітництво з білими людьми. Однак високі люди плювати хотіли на всілякі заборони і комісії з регулювання сільського господарства імені Рузвельта, вони відмовляються від допомоги держави і віддають своїх синів цій же безжалісній державній системі, системі янкі в жертву, коли треба захищати Америку.

Оповідання «Двоє солдатів» і «Не загине» наче написані про нинішню українсько-російську війну з тією відміннюстю, що після нападу на Перл-Гарбор своїх синів втрачає і банкір-багатій де Спейн, і його орендар, а в нашому варіанті своїх синів втрачають самі орендарі, ніхто з великих патріотів-політиків не виховав такого сина, який би виправдав їхнє існування. Так що народні п’явки американські таки відрізняються від українських поки що.

Оповідання «Двоє солдатів» і «Не загине», які поки що так і не перекладено українською, — про становлення американської нації. Ті, хто вчинив заколот та хотів відділити Південь від Півночі, або загинули, або змирилися, але всі ці чоловіки і жінки терпіли колосальні випробування, освоюючи «дикі» землі, їхнє життя не було веселою прогулянкою, не були вони туристами й не втішалися шопінгом, мили ноги перед тим, як зайти в місто, як і наші селяни.

Але їхні муки й життя-туга мали виправдання. Вони збудували те, що називається Америка. Ось мета життя, а не власні насолоди, які закінчаться у кожного, бо будь-яка старість — це пора, коли жодні насолоди не допоможуть. Старість — це пора, коли допоможе лише чесно прожите життя з якоюсь більшою метою, ніж власне «я».

А що ж наші видавці?
Наші видавці перевидають Гемінгвея, якого хай і неідеально, але переклали ще в УРСР — 5 томів. Фолкнер такого щастя у нас не дочекався. Томас Вулф не дочекався навіть одного якогось перекладу. Я не маю нічого проти Гемінгвея, який писав про американців поза Америкою: або на війні у Європі, або на полюванні в Африці, або про богему. Одначе це дуже смішно, коли перекладають Гемінгвея кілька разів, але не перекладають достатньо Фолкнера або взагалі не помічають Вулфа.

Українські видавці мають обмежені ресурси, тому повинні видавати найкраще у письменника і тих письменників, які особливо співзвучні українцям. Щодо Фолкнера — то розцінки перекладу мають бути вищими. Попробуй його перекласти. Гемінгвея перекладати однозначно простіше.

***
Позаяк вже написала про сходження на «фолкнерівську гору», то маю дотримати слова. Отже, індіанський світ Фолкнера. Неполіткоректний, якщо міряти сучасними критеріями. Індіанці у письменника постійно сидять навпочіпки, як наші пацанчики, і роздумують про важливі речі, напр., про те, що вони, індіанці, не люблять потіти, а негри люблять, про те, що їм робити з тими неграми: можна з‘їсти, але м’яса надто багато; вирішують торгувати чорними, але при цьому відправити їх на самозабезпечення — хай вирощують маїс.

Рабів у індіанців, до речі, купує якийсь священник, мабуть, із Московського патріархату. Звичайно, Фолкнер не висвітлює проблему однобоко. Серед індіанців є й такі, що закохуються у красунь, котрі такі гарні, що їм і митися не обов‘язково. Загалом описано індіанців колоритно, з «чорним» гумором і без ідеалізації.

Це люди ліні, якщо зовсім коротко, люди хитрі, які водночас співчувають також білим, котрі з їхньої перспективи нагадують дітей. От тільки білий вождь Джексон з індіанцями та їхніми хитрощами не церемонився, вирішив проблему швидко. Так що нашим очільникам, які планують поставити на День Незалежності прапори ціною у 170 млн. дол., треба б прочитати оповідання Фолкнера.

Будь-якому терпінню будь-яких союзників може настати край. І очільників наших не врятують туфлі з червоними закаблуками — це така метафора цивілізованості, але позірної, ті туфлі переходили у спадок від одного індіанського вождя до іншого.

Якщо вже зовсім коротко: ми зі своїми псевдореформами дуже нагадуємо індіанців Фолкнера, що ходили у Вашингтоні в парадних сюртуках і вовняних підштанках, а під пахвою тримали згорнені штани, черевики — у руках.

Гротескна, неприємна картинка?
Але ж гірка правда. І як такому Народу вижити у жорстокому світі? Якось буде? Ні! Не буде. Бо всім відома гірка індіанська доля.

Роксана Харчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.