Час від часу батько полишав свою роботу в кабінеті чи в саду і весело сповіщав: «Піду показати себе людям». Мився, голився, одягав чисту сорочку і краватку. І брав із собою на той «показ» мене, малого.
У місті ми пили мінералку або томатний сік за високим столиком гастроному «Карпати», обходили, прицінюючись, міжряддя ринку, заходили до редакції, де пахло кислим папером і цигарковим димом, зупинялися біля Дошки пошани, де висів наш сусід муляр дядько Василь, їли гарячі пиріжки, які продавала тітка Моніка в білому чепчику, потім дивилися кіно в «Ювілейному», а під вечір прогулювалися між трояндовими кущами Парком дружби.
І майже на кожному кроці батька зупиняли люди, заклопотано або радісно щось розповідали, довго й неохоче прощалися. А дорогою назад він купував буханець «довгого» хліба і для мене солодкі брунатні подушечки з повидлом.
… А тепер, щоб «показати себе людям», не треба й злазити з ліжка і взувати капці. Досить торкнутися миші – і увійти у Фейсбук.
Інші люди, інші миші…
Мирослав Дочинець,
на світлині Хуст, місто мого дитинства
