Я неабияк здивувався, коли на літературному сайті «Альфа й омеґа» прочитав статтю про Мусія Еспіну, мого друга з далекої молодости, який, виявляється, був також близьким другом і Серена (це так я зазвичай називав Гордія Сташівського), і навіть коли-не-коли гостював у нього тут на Подесенні. «Мусій Еспіна чей об’їздив пів світу, гнаний невгамовною жадою знайти пристановисько своїй неприкаяній душі, але так ніде і не зміг прихилити голови. Тож повернувся в Україну повен тривоги й сумяття.
В останні роки життя жив безвиїзно у Києві то в тих, то в инших знайомих, а ще зрідка навідувався в глухе село неподалік Остра до Гордія Сташівського, якого вважав своїм найліпшим другом. У поезії Еспіни невлаштованість і пекучий біль душі дивовижним чином поєднані зі стоїчним прийняттям жорстоких реалій світу. І це звучить не тільки як означення його власної долі, а набагато ширше — як долі людини взагалі», — писала авторка статті з екзотичним іменням Аріяна Горор.
Виходить, Мусій цілих три роки жив у Києві і навіть не дав мені про себе знати, що вернувся. А я ж міг (мій бізнес невпинно набирав на силі) багато чим допомогти йому, наприклад, придбати сяке-таке житло. Та й у мене на Подолі в розкішній двоповерховій камяниці, де ми жили вдвох з дружиною Даркою, знайшлася би для нього кімнатчина принаймні на перших порах. Невже він весь цей час таїв на мене образу за ту дурну сварку в Пустомитах, цьому безликому містечку в Галичині, де ми ще зовсім молоді (мені було 20, а йому 25) поклали відсвяткувати публікацію двох його віршів у районній газеті «Червоне знамено»?
Чому аж у тих Богом забутих Пустомитах?
Та тому, що там жила Мусієва наречена Дозя, дочка греко-католицького священника, з якою він збирався небавом оженитися. Під час розписки я мав бути за свідка з його боку, а з боку Дозі мала бути якась її подруга. Але я її так і не бачив, бо в той день, коли приїхав, вона чомусь не прийшла, а потім і сталася та сварка.
Не втямлю, чому я аж з такою нелюдською запеклістю в’ївся тоді на свого друга, мене попросту щось підштрикало з нутра робити йому все на зло, дошкуляти словами, кпинами, глумитися з його зачіски, екзотичної сорочки з вишитими конваліями, висміювати його вірші, які я насправді вельми цінував… У мені наче вселився злий дух, який змушував на кожне «так» казати «ні», а на кожне «ні» говорити «так».
Безпосередньою причиною (я це розумів) була Дозя, гарненька чорнява дівчина з довгою заплетеною ззаду косою і веселими очками, які знай спалахували недовірливими искорками на кожне сказане мною слово. Я був закоханий в неї, як і Мусій. Тільки не хотів у цьому зізнатися навіть сам собі, та й це було неможливо, бо між моїм другом і Дозею все вже було вирішено – вони готувалися взяти шлюб, після чого відгуляти скромне весілля. Тож мною рухала банальна заздрість й образа, що ця дівчина дістанеться иншому, не мені, і я з цим пекучим почуттям нічого не міг вдіяти. От і зганяв злість на своєму другові.
— Ти з цим проділом на голові схожий на «рускава пріказчіка», — кривив я глузливо рота, коли ми всі троє сиділи в Дозиній кімнаті. На столі стояла фляшка пятизіркового коньяку «Арарат», ще не розкоркована і три нефритові келишки, а також фаянсовий полумисок зі свіжою капустою, притрушеною зеленою цибулькою і щедро заправленою пахучою соняшниковою олією.
— Що тобі до моєї зачіски, далася вона тобі взнаки́, — відповідав дещо розгублено Мусій, поправляв рукою волосся на голові і замилувано зиркав на Дозю:
— Правда ж, люба?!
Дівчина спочатку дивилася на мене, потім опускала очі і тихо казала:
— Ну чого ж, нормальна зачіска.
Мусій відкоркував фляшку і наливав усім коньяк.
— Ліпше випиймо.
Ми цокалися й пили. Мусій притягнув Дозю до себе, і вони стали цілуватися. Довго. Мені здавалося, цілу вічність. Я відвернув очі і відчував, що весь паленію. Цієї мити я був готовий убити свого друга. «Як він сміє торкатися її своїми хтивими губами, і то при мені?» — обурювався я, і водночас якесь друге моє я заперечувало: «А хіба він не має права? Це його наречена, а не твоя». Втім, злість на Мусія в мені лише посилювалася. Я ледве стримувався, щоб не кинутися на нього з кулаками. Відчуваючи, що мушу хоч щось учинити, бо мене розірве, схопив фляшку, налив собі коньяку і душком випив. Здається, я весь тремтів.
— Тисю, ти що, заповзявся напитися? — дружелюбно посміхнувся Мусій, відпустивши Дозю.
Дівчина винувато кліпнула очима і, закопиливши губки, кинула:
— Вибач, твій друг такий нестриманий.
Тоді повернулася до свого нареченого і пробурмотіла невдоволено:
— Помаду мені стер.
Потім Мусій читав свої вірші. Він стояв коло відчиненого вікна, звідки линув паморочливий пахіт безу (був кінець травня), закинувши голову трохи назад і набравши замріяного виразу. Читав напамять. Иноді притуляв долоню до серця і замовкав, тоді знову продовжував. Його голос був твердий, слова лягали чітко, чувся кожен звук. Я не міг зосередитися і невдовзі зовсім перестав слухати. Мене все дратувало, я совався на стільці, покашлював, крутив головою… А Дозя навпаки слухала з непідробною увагою, майже без руху, її очі щоразу захоплено зблискували, коли Мусій робив павзу і, зиркнувши на неї, повертав голову до вікна. «І що вона у ньому знайшла? Невже їй подобаються набагато старші?» — з досадою думав я. Дозя була на девять років молодша за свого нареченого, який, як я достеменно знав, мав чималий досвід у любовних справах на відміну від мене, ще цнотливця. І це неабияк гнітило мене, бо я чомусь був переконаний, що дівчата гордують такими, як я, надаючи перевагу хлопцям упевненим у собі, які знають, що хочуть, у тому числі і від дівчини. Тавром цноти я пояснював й усі свої любовні невдачі, яких насправді було лише дві, але які глибоко травмували мене.
Ось у такому стані я й слухав Мусієве деклямування. Тож у скорім часі почав перебивати друга, вставляючи їдкі репліки на ті чи инші поетичні вирази, називаючи їх недоречними або безглуздими.
— «І ми підем, затамувавши подих!…» Як можна вживати такі замацані слова?! — з єхидним смішком вигукував я, крадькома глипаючи на Дозю. Мені залежало насамперед, як вона сприймає ці мої випади. Але дівчина вся якось стислася і навіть не дивилася в мій бік.
— Слухай вірш до кінця, а потім говори, — Мусій кидав на мене сердитий погляд і продовжував читання. Але я за хвилину-дві знову брався за своє.
— Та це просто неможливо слухати! Який «місяця гачок»?! — демонстративно душився я від сміху.
— Не хочеш слухати, то можеш піти геть! — крикнув Мусій, весь почервонівши. Тоді повернувся до Дозі. — Не розумію, що на нього найшло. Ти не знаєш?
Дівчина мовчала, відвернувши голову і від мене, і від нього. Мені здалося, що її очі зволожіли. «Зараз розплачеться!» — зі зловтіхою подумав я. — «І хай!»
А Мусій знову взявся деклямувати. Він прочитав ще кілька невеликих поезій. Але вже без особливого натхнення. Я не перебивав і слухав мовчки з камяним лицем. Мене дратувало кожне Мусієве слово, але я зі всіх сил стримував емоції. Чекав, коли мій друг нарешті дошимрить, що з цим його читанням треба кінчати. Втім, він наче навмисне затявся продовжувати, вийняв з пошарпаної шкіряної течки грубезного зошита і став читати нову, як зазначив, поему з чудернацькою назвою «Повернення до тюльпанового раю». Я якийсь час слухав, схиливши голову додолу і нервово тарабанячи пальцями по столі, а тоді схопився з місця і гаркнув:
— Та отямся вже, Мусію! Хіба не бачиш, що ніхто зараз не налаштований слухати твоїх віршів!
Мусій замовк і стояв нерухомий з роззявленим ротом. Я теж мовчав. Потім почулося здавлене схлипування. Повернув голову. Дозя плакала, закривши долонями лице і притуливши голову до спинки гматаного стільця. Знову глянув на друга, і мене пойняв жах – він був дуже блідий, а його очі палали гнівом. Це тривало не більше кількох секунд. Потім у його руці з’явилася фляшка з коньяком. Подумав, що збирається випити. Але він відвів руку назад і шпурнув фляшку в мене. Я ледве встиг відхилитися. За спиною почувся бряскіт розбитого шкла – фляшка влучила в стіну і розсипалася на друзки.
— Придурок навіже́ний! — вереснув я, схопив торбу, з якою приїхав, і вибіг з помешкання.
Залишатися у Пустомитах більше не було сенсу, тож я сів на електричку і приїхав до Львова, де того ж дня увечері купив на львівському двірці квиток і відбув поїздом до Києва. Вночі у ваґоні так і не заснув, лежав, перевертався з боку на бік і з розпачем думав, навіщо я посварився із своїм найближчим другом? «Що ж сталося? Які темні сили опанували мене, що я накинув око на його наречену? Невже моя душа настільки убога, що я зовсім нездатний перебороти заздрість і щиро тішитися щастям иншого?» А коли через кілька тижнів стало відомо, що шлюбу Мусія і Дозі не буде, і то з її ініціятиви, і що мій друг також через два дні після мене покинув Пустомити, то я взагалі занепав на дусі – проклинав себе, свою ницість, жорстокість, мені не хотілося жити, сам собі став осоружним, цілих десять днів не ходив до університету на лекції, безвилазно сидячи вдома в своїй кімнаті і відмовляючись пояснювати батькові-матері, що сталося.
— Ну скажи, Тисю, скажи, синочку, хто тебе скривдив? — плакала мама, витираючи раз за разом сльози.
Вона по кілька разів на день заходила в мою кімнату, перелякана, знервована, боячись і близько підійти до мене, а не те щоб обняти, приголубити, бо я просто скаженів від цих її слізливих жалощів – вони були для мене особливо нестерпні тому, що нагадували невідворотнє, те, що, сталося і що не змінити. Бабуня Рися також намагалася підступитися до мене зі своєю розрадою, але хутко перестала і лише зітхала й голосно молилася у себе в покої. Щодо Варусі, моєї молодшої сестри, то вона тільки й робила, що жалісливо рюмсала і тулилася до мами, і вони обидві, обнявшись, вмивалися слізьми. А от тато і не пробував ні заговорити зі мною, ні втішати. Втім, саме він тоді найбільше і розумів мене. Хоча це до мене дійшло набагато пізніше, коли минули роки. Добре памятаю, як він знічений розгублений ходив узад-вперед по коридорі повз мою кімнату, не зважуючись зайти. Ходив, нипав, зупинявся, але так ні разу і не зайшов. І я не ставлю цього йому на карб. І навіть почуваю певну вдячність. Знаю, не зайшов тому, що не міг знайти тих істинних слів, які би принесли полегшення моїй зраненій душі. І добре зробив, бо коли хтось у горі, то краще мовчати, ніж говорити пусті слова, які лише додадуть більшого болю.
Памятаю, у ті важкі для мене дні я якось мимохіть підслухав кілька татових фраз, сказаних мамі на кухні, які неабияк вразили мене своєю жорстокою правдою. Я якраз ішов до вбиральні, а двері на кухню були привідчинені
— Ґеню, та дай йому спокій, не рухай його… Він мусить переболіти, сам, без нікого. Якщо вийде з цього, то стане сильнішим, а якщо ні, то… — долинув з кухні татів голос, грубуватий і дещо вкрадливий, і з такими дивними інтонаціями, яких раніше я ніколи не чув. У них бриніли відголоски якоїсь закутої в кайдани невимовної муки.
Далі він не договорив, бо мама розпачливо завайкала:
— Та побійся Бога, Антоне, та схаменися, та ж то твоя рідна дитина! Невже ані трохи не маєш до нього жалю, до бідачиська?
— Послухай, Ґеню, люба… — почав був тато щось говорити на своє виправдання, але мама, хапаючись за голову, з лементом кинулася геть.
— Ти черствий, безсердечний, ти ніякий не тато!… Боже, Боже, лиха моя годинонька, — зайшлася плачем вона, вибігши з кухні.
Проте слушність виявилася за батьком. Минув місяць. Страждання мої стишилися. І мені полегшало. Чи я став сильнішим? Не знаю. Але що мудрости додалося, то це напевно. Ожив. Повернулася моя цікавість до навколишнього світу. Я знову став ходити до університету на лекції. Спілкуватися з друзями. Переглядати кінофільми. Читати книжки. Просто проводити дозвілля зі своїми ровесниками. І, що найголовніше, помітив, що инакше тепер дивлюся на дівчат – не як на загадку, не як на щось таємниче, до чого не знаєш, як підступитися, а як на обєкт вивчення, який можу і мушу пізнати. І, о, диво, це принесло результат – дівчата змінили ставлення до мене, стали якісь наче доступніші.
Утім, ця внутрішня зміна, яка сталася зі мною, зовсім не означала, що я звільнився від травми, яку зазнав через сварку з Мусієм. Ні, біль не щез, а лише перемістився кудись у глибини мого єства і час від часу давав себе знати. Це був глухий щеміт, певно, такий, як відчуває людина з ампутованою рукою – руку давно відтяли, а вона нема, нема та й поболює. Та й не дивно. Адже Мусій був найкращим моїм другом, найсердечнішим, якому я сповіряв чей усі свої таємниці. Тож я забути його не міг, хай як би хотів – надто багато він важив у моєму житті.
Познайомився я з ним в одній доволі занедбаній місцині парку міста С., де ми обидвоє на той час жили. Там, на відсторонні серед розбуялих кущів бирючини та аронії стояла важка з округлими бетонними бильцями деревяна лавка, обаполи якої росли два вязи, які чомусь усихали. Сюди ніхто ніколи не приходив, і колись широка, вистелена битою цеглою доріжка почасти заросла́ травою, а подекуди і терном. Я, коли на мене неспогадано накочувалися хвилі меланхолії, часто полюбляв приходити в цей відлюдний закуток і годинами сидіти на лавці, слухаючи тишу і розмірковуючи над своїм життям.
Одного ранку, це, памятаю, було на початку літа 1970 року (я якраз закінчив середню школу й отримав атестат зрілости) і зустрів тут Мусія Еспіну. Високий, гарний з витким чорним волоссям, зачесаним назад, і віком не набагато старший за мене він стояв лицем до лавки і деклямував якогось вірша. Я спочатку подумав, що на лавці сидить ще хтось (її повністю затуляла густа зелень кущів), і хотів був вертатися, але цікавість перемогла. Тож я, нечутно ступаючи, підійшов ближче і, коли побачив, що лавка порожня і незнайомець там сам, набрався духу, ступив ще з десяток кроків і запитав:
— Вибачте, це ви свої́ вірші читаєте?
Незнайомець обернувся. Зміряв поглядом, колючим, як мені здалося.
— Так, а що?
— Хотів би послухати, — я зніяковіло дивився на нього.
— Ви любите поезію? — запитав він уже дружелюбніше.
— Так, — промимрив я.
— Кого, наприклад?
— Тичину, раннього…, знаю деякі вірші напамять.
— Так, великий поет, — він зробив павзу. — Був. А потім перестав бути. На жаль.
Я хотів ще щось сказати, але незнайомець випередив.
— Мусій Е., — він подав мені руку.
— Тихін Р., — мовив я у відповідь і потис йому руку.
І тут ми обидва розсміялися, бо це було доволі кумедно з тим його Е. і моїм Р.
— Еспі́на, Мусій Еспіна, — зі сміхом проказав він.
— Тихін Рожавський, — я теж посміхнувся.
— То що, хочеш послухати мої вірші? — Мусій перейшов на «ти».
— Хочу.
— Тоді слухай сонет.
І він почав деклямувати:
Із небуття правічности текла,
і спека відбивалася у плині,
точився час повільно, по краплині,
і кожна з них торкалася тепла.
І птах ширяв у білій височині,
і тінь його завмерлого крила
на плин лягала, і вода несла
не тінь саму, лише відбиток тіни.
Оту спекотну споконвічну мить,
оту густу, повільну крапелину,
завмерлу в білім просторі юги́,
ріка несла крізь темряву століть.
І вже не чути нам отого плину,
і в безмірі зникають береги.
Зізнаюся, що мене так вразили ці рядки, що я стояв і не знав, що сказати. Все в мені перевернулося. Все розуміння. Все, що я знав раніше, втратило вагу. Так, наче до цього змигу нічого не існувало, і відтепер лише й почалося життя. Я, правда, не запамятав жодного слова, жодного образу, не міг визначити ні настрою, ні емоції, ні навіть загальної тональности цих поетичних рядків, не кажучи вже, щоб говорити про якийсь глибинний смисл. Сонет просто всеціло оволодів моєю свідомістю і не відпускав. Тож я стояв і просто мовчав.
— Ну що, сподобалося? — Мусій сів на лавку. Йому розпустилася шнурівка на мешті, і він нахилився, щоб її завязати.
— Не знаю. Я нічого не зрозумів, — пролебедів я. В роті в мене все пересохло.
— Що, не сподобалося? — Мусій устав з лавки.
— Ні, що ти, Мусію, дуже сподобалося, — замахав я руками. — Але не знаю, чому.
— Ти ба, — він насмішкувато зморщив лоба. — Ще такого я не чув.
Відтоді ми дуже подружилися і часто бачилися. Він казав, що живе в місті С. з дитинства і що й народився тут. Мешкав удвох з мамою, яка працювала на мебльовій фабриці. Батька ж ніколи не бачив, бо той, мовляв, загинув ще в сорок девятому, відстрілюючись від енкаведистів. Мусій якось навіть показав місце на хіднику з масивних камяних плит біля сходів до міської бібліотеки, де, як розповідала мати, лежало закривавлене мертве тіло його тата.
Дивно, але я зовсім не відчував з боку свого нового друга ні тіни зверхности, хоч і був молодший за нього на пять років — він ставився до мене як рівний до рівного. Ці три літні місяці з моменту нашого знайомства аж до мого від’їзду (на початку вересня я разом з батьком, матір’ю, бабунею Рисею і сестрою Варусею переїхав жити до Києва), ми з Мусієм провели в нескінченних розмовах, ділячись найсокровеннішими думками. При тому ми годинами гуляли містом, обходили його пішки з кінця в кінець, забредаючи деколи в такі місцини, про які навіть не здогадувалися, що вони взагалі існують, наприклад, надибали на руїни старого ще австрійського іподрому, який належав якомусь львівському багатію, також на занедбаний гебрайський цвинтар з численними надгробними плитами, списаними дивоглядними письменами, а ще на підземелля пивоварні з гігантськими дубовими бочками, порожніми й частково підгнилими, бо з приходом росіян в сорок четвертому пива тут більше не варили тощо.
Мусій розповів, що Еспіна це прізвище його матери і що предки її походять з іспанського міста Альбасете. А означає це слово «рибяча кістка».
— То вона іспанка? — запитав я.
Ми якраз проходили повз тартак, звідки несло густим запахом свіжої тирси. Перед металевими, фарбованими назелено воротами стояло кілька вантажівок, ущерть заповнених грубезними дубовими колодами. Машин чомусь не пропускали, і водії обурювалися, щось кричали, вимахуючи якимись паперами.
— Ні, її тато й мама були гебраї, — він спохмурнів і дивився кудись понад дахами будинків, де з шумом і крякотом пролітала зграя гайворонів.
— А ти ким себе вважаєш?
— Українцем, певна річ, — він раптом засміявся.
— Що я такого смішного сказав? — невдоволено кинув я.
— Бо це дуже непросте питання.
Ми рушили далі вулицею. Йшли деякий час мовчки. Потім Мусій мовив:
— І я, і мама вважаємо себе українцями. Але також і гебраями. Я й вірші пишу українською. Крім того, мій тато був українець. І загинув за Україну.
— А як його прізвище? — запитав я і зразу ж пошкодував, бо мені здалося, що в такому питанні криється певна недовіра до нього.
Утім, він сприйняв мої слова цілком спокійно.
— Я не знаю, — сумно проказав він. — І мама не знає. Нам відомо лише його псевдо «Веселий».
Якогось одного дуже спекотного дня, це було десь у другій половині серпня ми з Мусієм пішли купатися на Дністер. У цих місцях ріка буває дуже широка, але водночас і така плитка, що її легко можна перейти в брід. Тож щоб купатися, треба знайти бакай, доcтатньо глибоку, вимиту водою яму. Ми знали одне таке місце і часто приходили сюди. От і цього разу прийшли. Після купання сиділи на траві і розмовляли, попиваючи рислінґ, змішаний з медом. Пили хильцем з фляшки.
— Як гадаєш, ради чого людина терпить усі ці прикрощі й муки? Чи є щось, що може виправдати її виснажливу боротьбу за існування в цьому світі? — я підняв плоский круглий камінець і шпурнув по тремтливих водяних брижах ріки.
Камінець тричі підстрибнув і шуснув у воду.
— А хіба є вибір? — Мусій хильнув вина і поклав фляшку. Дивився в той бік, де щез камінець.
— Можна не жити, — тихо проказав я.
— Відібрати собі життя не так легко, — Мусій похитав головою.
— Що ж тоді нас тримає? Надія? Надія на що?
— Надії ілюзорні, просто самообман.
— А якщо надій нема? Якщо людина вже ні в що не вірить, але продовжує жити? Що тоді її тримає?
— Ти втратив усі надії? — Мусій насмішкувато свінув очима.
Я знітився. Мені не хотілося, щоб друг усе перевів на жарт.
— Йдеться не про мене. Просто хочу зрозуміти, — сердито буркнув.
— Абстрактні міркування нічого не дадуть. Треба справді втратити всі надії, щоб щось з’ясувалося.
— І все-таки мені цікаво, що ти думаєш з цього приводу?
— По-моєму, все набагато простіше. — Мусій перестав дивитися на ріку й повернув голову до мене. Його очі були якісь втомлені, наче втратили живий блиск. — Життя я бачу як таку собі виставу з акторами, акробатами, штукарями, блазнями, які водночас і глядачі. Гадаю, що все залежить не від якихось там надій щось досягти, здобути в житті, а від життєвої сили, якою Бог наділив кожну людину. Тож поки та сила є, то людина живе, добре, погано, по-всякому, а коли сила вичерпується, то людина перестає жити, і вистава закінчується.
— Ну, це якась фатальна приреченість! Не вірю!, — вигукнув я.
— Добре, не будемо сперечатися. Ліпше послухай мого нового вірша. Написав сьогодні вночі, — відказав Мусій.
Строкаті коні, синій серпантин,
і ліхтарі, і блазні на арені,
і довгі їх блазенські теревені,
і феєрверки, і аквамарин
в очах у акробатки, і польоти,
і знову блазень ходить на руках,
і слон танцює, і старенький маг
вогонь ковтає. І лице навпроти.
Твоє лице. І блазні-диваки
між нашими місцями в ґалереї.
Між нами світло й звуки. І моєї
простягнутої в темряві руки
не бачиш ти. І каламуть жовтава
оповиває циркові вогні.
І моторошно робиться мені,
бо надто затягнулася вистава.
Хай де ми зустрічалися, хай що робили, Мусій завше читав свої вірші. І я слухав їх з неослабною увагою. Певен, в поезії йому вдавалося виразити те, що він був не здатен передати звичайними словами. «Поезія – це чудо, вона може торкнутися того, що постійно від нас вислизає, що невловне, не має форми, існує десь поза словом, думкою», — говорив він. У цей короткий період літа 1970 року, коли ми познайомилися, Мусій Еспіна написав дуже багато віршів. Писав щодня. Кожної вільної хвилини. З будь-якого приводу. Він просто жив поезією, дихав нею. Грубий коричневий нотатник постійно був з ним. Й иноді посеред розмови зі мною Мусій міг раптом замовкнути, вийняти нотатник й щось записувати. Я ніколи не ображався на нього за це.
Ця несамовита Мусієва відданість віршуванню, жертовність, з якою він ставився до цього свого захоплення неабияк дивувала мене. Я не міг зрозуміти, чому він надає творчості такого великого значення, що́ в ній є аж такого важливого, які такі переваги над иншими людськими заняттями вона має? Адже для себе я не бачив нічого, що було би варте моїх зусиль. Те, чим жили і в чому знаходили радість люди, бачилося мені безглуздим, не вартим уваги, просто ілюзіями. Моя душа шукала чогось, але того, що вона шукала, не існувало ніде. Тож з огляду на це Мусій був для мене певною загадкою. Адже на відміну від мене він мав мету, був одержимий. Жив поезією. Втім, вона не приносила йому радости, радше навпаки. Я бачив, що він такий же незахищений і стражденний, як і всі инші люди, байдуже, чи опановані вони ілюзіями чи живуть без ілюзій. Мені було його шкода, але разом з тим я захоплювався його енерґією і завзяттям, тим, чого мені так бракувало.
Одного разу я запитав його:
— Муську, чому надаєш такого значення своїм віршам? Ти пишеш їх по кілька щодня, але ж ти розумієш, що, крім мене, вони нікому не потрібні. А щоб опублікувати у якомусь солідному літературному часописі, то навіть і мріяти не можна – там вимагають лише славити комуністичну партію. Навіщо тоді ти пишеш? Для кого? Для чого?
— Так, ти слушно зауважив, — почав Мусій упалим голосом, — мої вірші нікому не потрібні. Ти ж памятаєш, що поки я не зустрів тебе, то деклямував їх лавці в тому парку, а ще будинкам, звіздам на небі, деревам, пташкам… Потім з’явився ти, єдиний мій слухач. Може, більше нікого й не буде. Тоді справді, навіщо я пишу?
Він на якийсь час замовк, поринувши в себе. Ми стояли на людній вулиці біля будки годинникаря, де за шклом висіла вирізана з журналу репродукція картини Сальвадора Далі з годинниками, які плавляться. Сам годинникар зрідка підозріло зиркав на нас, щоразу зсуваючи на лоба окуляр лю́пи.
— Якщо чесно, то я не знаю, навіщо, — провадив далі Мусій. — Але ти помиляєшся, думаючи, що я надаю своїй писанині аж такого значення. Це було би надто просто. Ні, причина складніша – я не можу не писати. Щось у мені змушує мене до віршування. Воно сильніше за мене. Я хотів би його позбутися, иноді проклинаю його, але воно завше бере верх. І я наче каторжник мушу вволювати його волю. Повір, писати вірші для мене ніяка не радість, а суцільна мука.
Він замовк. Я навіть не укмітив, що ми повернули в якусь тиху вуличку і йшли серед одноповерхових будинків, одні з яких були доглянуті, чистенькі, свіжопофарбовані, другі занедбані, обдерті, з иржавими ринвами, проте і ті, і ті потопали в буйній зелені садових дерев.
— Яка глибока густа зелень, наче мур, — зауважив я.
— Так і хочеться пірнути в неї і опинитися потойбіч у якомусь иншому прекрасному світі, де нема ні турбот, ні горя, — тихо мовив мій друг.
І ми знову довго мовчали. Йшли повільно, ледь-ледь пересуваючи ноги.
— А знаєш, ти таки щасливіший за мене, — врешті перервав я мовчанку.
— Чому?
— Бо ти пишеш вірші, хоч чимось можеш зайнятися, а я не маю нічого — хай на що дивлюся, ніщо не тішить мене. Ходжу як неприкаяний. Иноді мені здається, що я навіть не живу, давно мертвий, тільки шкаралуща лишилася.
— Ні, ти не мертвий, Тисю. Ти живий. Инакше ми би з тобою не здружилися, — Мусій зупинився і поклав руку мені на плече. — Ти шукаєш, ти не знайшов, ти не належиш до тих, хто знає, твої очі живі, вони бачать, відчувають…
— І твої очі живі, Муську… і твоя поезія також.
Ми йшли все далі й далі, звертали з одних вулиць на другі, минали пустирища, руїни якихось промислових будівель, виходили знову на центральні вулиці, і нам не набридали ні наші розмови, ні наше мовчання.
А коли літо минуло і Мусій на початку вересня довідався, що через тиждень я покидаю місто С. і виїжджаю до Києва, то страшенно засмутився. Навіть образився, що я так довго не повідомляв його про це.
— Невже не міг сказати раніше. Я цього від тебе не сподівався, — мовив він здушеним голосом.
Ми сиділи на деревяній колоді біля перукарні, зразу ж за якою був будинок, де я мешкав.
— Розумієш, я не хотів тебе сприкрювати. Все відкладав, відкладав…, — сказав я, відчуваючи, що це виправдання звучить доволі фальшиво.
Мусій похмуро дивився на вулицю, по якій промчала біла «волга», потім продеркотів трактор на ґумових колесах з причепом, повним побутового сміття.
— Тебе не буде, і це місто для мене осиротіє. Я знаю це. Ти був єдиним моїм другом. Крім мами, більше тут ніщо мене не тримає. Якщо вона помре, то я поїду звідсіля, — Мусій звівся на ноги.
— Ти вже йдеш? — я також устав.
— Коли відходить поїзд? Я прийду на залізничний двірець.
— Об одинадцятій ранку, — схвильовано мовив я. — Але ж ще цілий тиждень! Ми можемо ще не раз побачитися.
— Ні, ми побачимося тільки на двірці, — сухо відказав Мусій. Потім посміхнувся мученою посмішкою і додав:
— Мені так буде легше.
І пішов. Я дивився йому вслід. Думав, що озирнеться. Але він ішов, не озираючись, і врешті щез за рогом.
Тиждень минув у клопотах з переїздом. Мусив допомагати батькові вантажити домашні пожитки у залізничні контейнери, оформляти всякі документи тощо. За цим усім я деколи зовсім забував про свого друга. А коли настав день від’їзду і нічого вже не треба було робити, я просто не знаходив собі місця, знервовано тинявся туди-сюди по порожній квартирі (тато, мама, бабуня і сестра поїхали ще два дні тому), не міг ні їсти, ні пити – знай думав про свого сердешного друга. Врешті не в змозі довше перебувати серед очужілих стін, схопив валізку й поїхав на двірець, прибувши на годину раніше. Чекав на Мусія на пероні. Вглядався в кожного перехожого. Але Мусій усе не з’являвся. Я вже почав був думати, що він узагалі не прийде і зовсім занепав на дусі.
Мусій прибіг за кілька хвилин перед тим, як поїзд мав рушити. Був змарнілий на лиці, весь засапаний від бігу, знервований. Ми обнялися, і він тицьнув мені в руку якийсь папірець.
— Це вірш. Сонет. Для тебе. Прочитаєш у ваґоні.
— Ти не сердишся, Муську? — запитав я, відчуваючи, що зараз розплачуся.
— Ні, Тисю, ні, клянуся. До побачення. Я навесні приїду до Києва.
Я скочив до ваґона, бо поїзд уже рушив. Коли сів на своє місце, то за вікном побачив Мусія, який махав мені рукою. Я помахав у відповідь. Тоді вийняв папірець і прочитав:
Заходять очі – смеркне у світах.
Торкнула ніч оде́жини роздерті.
Пошерхлі губи. Кружеляння смерти
чи десь невидно кружеляє птах.
І пилюга, і присмерк на вустах.
І присмак виноградини і крови,
і молитви пошерхлі вечорові,
що вже за мить обернуться на прах.
І зрана ні притулку, ні оселі,
і тільки безмір білої пустелі,
і виднокіл – одвічні терези́.
І це блукання краєм, завше голим,
і завше там, десь там, за видноколом
видіння виноградної лози.
До Києва Мусій приїхав наступного року десь на початку липня. Я якраз вступив до Київського університете імени Т.Шевченка і був повен великих очікувань. При першій же зустрічі з другом (це було на Хрещатику коло метро) я звернув увагу, що він тримається дещо відсторонено. Ні, я не хочу сказати, що Мусій змінив своє ставлення до мене. Його радість при зустрічі була щира, не вдавана. Але в ній наче не стало колишньої безоглядної загари, якогось відчайдушшя, його почуття стали стриманіші і, як мені здалося, глибшими. Він жив у мене на Липках (мама поселила його у вітальні, де стояло наше старе австрійське піяніно R.Weissbrod Eisenberg) і пробув у Києві щонайменше тиждень. За цей час ми побували в багатьох памятних місцях столиці, щодня їздили в Гідропарк купатися в Дніпрі, бродили тінистими алеями на Володимировій горі, ходили в кінотеатри, на художні виставки, а вечори збавляли в дешевих рестораційках, так званих забігайлівках, де пили переважно сухі вина або горілку, і як і колись годинами розмовляли, ділячись найсокровеннішим. А ще Мусій читав свої нові вірші. Він продовжував багато писати. І навіть у Києві написав з два десятки. Я мав враження, що його поезія, яка й раніше була витримана в доволі суворих тонах, набрала якихось ще важчих похмуріших відтінків.
Коли він відїжджав, ми розсталися дуже тепло, обидвоє були вельми задоволені, навіть щасливі, що наша дружба виявилася така міцна, особливо це стосувалося мене, адже я весь цей час потерпав душею, що мій друг розчарувався в мені. І от цей його приїзд розвіяв всі мої побоювання. А за наступні два роки я ще більше у цьому переконався — Мусій як був, так і далі залишався моїм найліпшим другом і не раз приїжджав до Києва, щоб побачитися зі мною.
Найчастіше навесні або вліті, коли-не-коли восени, але ніколи взимі. І все би було добре, якби в березні 1973 року він не приїхав до Києва з Дозею, цією фатальною дівчиною, яка потім через два місяці, сама того не відаючи, стала причиною нашої з Мусієм брутальної сварки. Ця сварка на десятиліття розділила мене з ним.
Десь через пів року по тому, як я розлючений на Мусія, що той шпурнув у мене фляшкою, вибіг з Дозиної квартири в Пустомитах і повернувся до Києва, померла Мусієва матір, і він, продавши житло, стару порохняву хату під черепицею, полишив рідне місто С. і відтоді жив, де прийдеться, мандручи по просторах Радянського Союзу, а по його розпаді, то й по цілому світові. Иноді, чей раз на два-три роки я отримував від нього листівки (без зворотньої адреси, а лише з зазначенням місцевости) з його новими віршами. І кожна така листівка викликала в моєму серці глухий пекучий щеміт.
Володимир Яворський-Волдмур
