Цього року, 30 листопада легендарному Назарію Яремчуку виповнюється 70 років. Але він зміг прожити лише 43. Ми спілкувалися з ним майже десять років, відтоді, як я 1986-му прийшов працювати в газету «Молодь України» і зробив із ним перше інтерв’ю. Пізніше я став показувати йому свої вірші і пісні. Деякі твори він записував одразу, а деяким не пощастило.
Сьогодні, в день народження Миколи Сингаївського (1936-2013), я не поїхав на відкриття меморіяльної дошки на коростенській школі №1, де він колись учився, бо добре знав, як воно буде. Десь так і вийшло. Замість оголошеної за тиждень до того 12-ї години захід раптово перенесли на 10-у. Дітки мерзли, поки міські достойники виголошували пустопорожні промови. Редакторові місцевої газети поету Віктору Васильчуку, який особисто знав, товаришував і багато зробив для вшанування пам’яті одного з небагатьох національно відомих уродженців Коростеня, дали слово в останню чергу.
Я неабияк здивувався, коли на літературному сайті «Альфа й омеґа» прочитав статтю про Мусія Еспіну, мого друга з далекої молодости, який, виявляється, був також близьким другом і Серена (це так я зазвичай називав Гордія Сташівського), і навіть коли-не-коли гостював у нього тут на Подесенні. «Мусій Еспіна чей об’їздив пів світу, гнаний невгамовною жадою знайти пристановисько своїй неприкаяній душі, але так ніде і не зміг прихилити голови. Тож повернувся в Україну повен тривоги й сумяття.
Час від часу батько полишав свою роботу в кабінеті чи в саду і весело сповіщав: «Піду показати себе людям». Мився, голився, одягав чисту сорочку і краватку. І брав із собою на той «показ» мене, малого.
