Ця книжка і справді мала припасти мені до смаку саме зараз і за тематикою читання, і за гастрономічними пріоритетами. Бо мій читальний місяць видався «рослинним», а вино останнім часом ситуативно вийшло на перші місця мого споживацького рейтингу. Один тур винарнями Бесарабії чого вартував! Та й недавні посиденьки з друзями відзначилися великою кількістю доброго вина.
Тож я сміливо взялася за читання роману «Ожинове вино» відомої англійської письменниці Джоан Гарріс від Видавництво “КСД” (переклад Дар‘ї Москвітіної).
Це вже моє друге знайомство з творчістю Джоан Гарріс. Торік я читала її «П‘ять четвертинок апельсина». Роман мені сподобався, та все ж більше запам’ятався своєю дивовижею, плутаниною та сумнівною правдоподібністю. Тож була готова, що й тут на мене очікують якісь такі фіґлі. І очікування не обманули.
Вже з самого початку авторка здивувала. От ви чули, щоб вино говорило? Те, що вино чує і відчуває, може 
бути добрим чи сердитим, щоб аж стати оцтом – це багато хто розповідав. А тут вино… говорить. Книга починається з того, що до читача звертається пляшка вина «Флері» 1962 року. Таким чином знаємо, що це рік народження не тільки вина, а й головного героя роману – Джея Макінтоша.
На момент подій у романі – 1999 рік, і «оповідачка» знаходиться в підвалі лондонського будинку Джея. Крім неї та ще багатьох елітних і не дуже напоїв на полицях льоху дивним чином з’явилися чужинці – шість пляшок з написаними від руки етикетками, закорковані свічковим воском. Це були фруктові вина: малинове, бузинове, шипшинове, сливове, ожинове і особливе – хміль-яблучне. Дата їх народження – 1975 рік.
Саме цього року тринадцятирічний Джей їде на канікули до своїх дідуся і бабусі в невелике шахтарське містечко на півночі Англії. Там він знайомиться з дивним стариганом, колишнім шахтарем Джо Коксом. Саме Джо відіграв особливу роль у становленні хлопця і, видимо чи невидимо, супроводжує його впродовж всього життя.
Джей виріс, став письменником, написав роман, який приніс йому славу і гроші. Але далі стається злам, якесь внутрішнє вигорання і в один прекрасний день Джей покидає своє богемне життя у Лондоні та опиняється на закинутій фермі у глухому французькому селі. Саме там з Джеєм відбудуться дивні метаморфози, які кардинально змінять його світогляд і спосіб життя.
Але ж до чого тут ті дивні вина, про які згадувала на початку? Справа в тім, що саме вони стали магічною ланкою зв’язку Джея з його патроном Джо Коксом.
Моє враження від роману неоднозначне. З одного боку стиль Джоан Гарріс досить оригінальний і читати її цікаво. Розповідь нелінійна, події почергово відбуваються то в 75-му, то в 99-му році. Люблю такий спосіб викладення сюжету. Та з іншої боку тут багато дивного і містичного, що не дуже в‘яжеться з логікою. Вчинки героїв багато в чому теж позбавлені логіки і здорового глузду. А це вже не надто до вподоби. Та найголовніше питання, на яке я не отримала відповіді, дочитавши роман – це його назва. Так, я згідна, що ожинове вино було в романі, але воно одне поміж інших. Логічніше було б назвати книжку «Ягідне вино». Можливо, це вади перекладу, а, може, я упустила якісь тонкощі.
Та все ж, попри дивності, книжка цікава. Особливо захоплює сюжет наприкінці, коли розкривається багато інтриг і секретів. А ще авторка зуміла зробити так, що мені дуже захотілося побувати в тому французькому селі, побродити їхніми виноградниками, випити кави з круасаном в місцевому кафе і відчути патріархальний дух старої доброї Франції. І я дуже розумію Джея Макінтоша в його пориваннях саме в такий спосіб змінити своє життя.
Тепер моя думка про те, що Джоан Гарріс дуже специфічна і трохи дивакувата письменниця, таки підтвердилася. Але думаю, я спробую ще один її роман. Тим більше, що це всім відомий «Шоколад», який вже давно вистоюється на моїй «очікувальній» книжковій полиці. Та для цього мені потрібен відповідний настрій.
Галина Новосад
