Культура Суспільство

Ішли сніги…

… Ішли сніги. Імперія конала. А ти сидів у неї в головах. Тебе перемололи біль і страх минулого, яке давно настало – один із відчайдушних сіромах, забутих чи незнаних для загалу, залишених здихати у котлах.

Смеркалося. Історія народу, мов бидло під ударом палюги, звертала на протоптані круги у боротьбі за втрачену свободу. Ті ж самі споконвічні вороги, ті ж самі вовкулаки і заброди, що ріжуть без жалю і до ноги.

Герої передсмертного фольклору, чорнильниці кривавого листа – історія завжди така проста, її сторінки пише непокора, її перевіряє висота, з якої відкриваються простори і види на зруйновані міста.

Ішли сніги і гаснули об тебе, не досягнувши мерзлої землі. У голові лунали скрипалі, і ти курив без крайньої потреби. Усі ходили втомлені і злі, а скорбний капелан служив молебень, по вінця у зимі і у золі.

Змирившися з одвічною війною, ти сам перетворився на набій. Життя не заважає при ходьбі і у походах завжди із тобою. Ти дух залізняків і гамалій, і твоя доля буде непростою у вирі поворотів і подій.

Ішли сніги. За ними йшли шалені, тілами розтопивши льодовик. І по мосту з полеглої людви останні пронесуть свої знамена. А ти уже боям утратив лік і викашляв майбутнє, як легені, і виконав усе, що передрік.

Здихав гулаг. Агонія тривала. Смерділо м’ясом, порохом і злом. Цивілізація сповзала у розлом якогось потойбічного провалу. І агнець був призначений козлом. І це минуле знову не настало, як не настане й завтра, загалом.

І білий світ, біліший від паперу і кожної кривавої зими, ще до світанку сходив на дими зруйнованих і спалених імперій. … І ранок, переповнений людьми, підсаджував бійців на БТРи. Ішли сніги. Ішли за ними ми.

***
… А на ранок люди вмикали свої міста
І жили у них, скільки й зозуля не накує,
Щоб одного разу не пережити свого кота —
Як там він, жирна пухнаста дупа, тепер жиє?

Але доти люди писали собі листи,
Замість марок клеїли дурня і панночок,
І здавалося, що час назавжди застиг,
Ніби прикритий долонею сірничок.

І жили як жилося, як Бог на душу поклав,
І вживали вдячно їжу свою пісну
Покоління тих, хто вірили в peace and love,
Доки, зрештою, не поїхали на війну.

А що звідти вертатись не кожному до снаги —
Можна довго і марно плескати язиком.
Безкінечне джерело ендорфінів — це вороги,
Їхні трупи пахнуть солодко до оском.

І коли понад всесвітнім боєм летить зола —
Неминуче сліпнеш і сивієш до часу.
І говориш Богові: дивні твої діла,
Як же я, бл#дь, усе це тепер знесу?

Все життя моє було писане між цих рядків,
А ти мене тепер ніби мордою об паркет.
Але Богові наплювати на слабаків —
Його діти часом зносили й не таке.

Він на тебе мружиться, затягується, кашляє в бороді,
І говорить, озираючися на ці плаї:
Твого кота взяла собі жінка, яка тоді
Не любила тебе ще так гостро, як ти її.

Олексій Бик

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.