«В нашій історії були доби, коли погорджувана і осмішувана — тепер — література, силою обставин, набірала «особливого» значення. Література — в ідеалі — то світ думок та ідей. Світом думок та ідей має бути й сучасна наша, а коли так не є, то… багато говорити. Зрештою — це й є темою цих рядків. В політичнім (більш або менш) вакуумі література, ц.т. світ ідей та думок, заміняє часом все: робиться «політикою», репрезентує, організовує, керує. «Інтелігент» це — на відміну від «простої людини» — може знати і мусить знати.
«Інтелігент» може не любити літератури, може нею погорджувати або й нехтувати. Але він мусить — в міру своїх сил — існування літератури підтримувати»
(Е.М. З Нотатника. 20. Х. 54);
«У професійного інтелігента, особливо східньоєвропейського, повстає з часом щось, що можна назвати б розпустою мозку. Він може «говорити про все» і притім «на високім рівні». Але, як кожна розпуста, і ця 
мозкова полишається неплідною, породжуючи лише снобістичну моду на безконечні «дискусії» (ц.з. переливання з пустого в порожнє) та заражаючи й соблазняючи «малих сих».
(Е. М. З Нотатника. 31. ХІІ. 54).
Велику справу зробив Григорій Клочек зібравши з діаспорних видань «блогерівські» нотатки Евгена Маланюка і видавши їх окремою книжкою (Євген Маланюк. З Нотатника. Кропивнивницький. 2021).
Літературознавець продовжив справу, розпочату Леонідом Куценком, публікуючи матеріяли, пов’язані зі співцем Степової Еллади. Ці міркування Маланюка не просто актуальні, — начасні. У них є відповідь на стан сучасної України і гуманітаристики в сучасній Україні.
Кажемо, що загрожує москаль. Москаль ніколи не змінювався і не міняв політичного ставлення до України, на відміну від доморощеного гречкосія чи обрядового галичанина. І найбільша провина за сучасний стан України — їхня. Коли юнак чи юнка, які лише пробують сили в літературі, а їх тут же розхвалюють чи перекладають іншими мовами, — не готові сприйняти конструктивної критики, бо «звізда во лбу гаріт». А вони пишуть з амбіцій егоїстичних або ж бавлячись у активістів, не читаючи ні класики, ні сучасних авторів.
Коли т.зв. науковці плодяться, мов сліпі кошенята (як розповідав їден чоловік в колі знайомих: зайшов у туалєт, Петрусь вже кандидат, вийшов з туалєта — Петрусь дохтір), то звичайно, що гуманітаристика вихолощується до кар’єрного статусу, а не до захисту, канонізації і розширення культурного простору.
Зрештою, нащо я повторюю очевидне. Маланюк про ці суспільні болячки сказав більше як півстоліття тому, а «Васька слушаєт да єст»…
Євген Баран
