Його книжки, без жодного перебільшення, стали бестселерами: «Країна Моксель, або Московія», «Москва Ординська», «Україна-Русь»… Книжки написані за результатами багаторічної праці автора в архівах і бібліотеках. Хронологічно час, який він дослідив – це переважно від ХІІ до ХVІІ століття. Посилаючись на велику кількість документів, у тому числі й з російських джерел, В.Білинський доводить: вся офіційна історія московії як «держави» за цей період є великою брехнею, написаною слухняними російськими істориками на догоду московським царям і їхнім сатрапам.
Насправді впродовж століть московія була улусом Золотої Орди, а після її занепаду – стала просто ордою. І є дотепер. У крові московитів – угро-фінська і азійська суміш, а слов’янами вони себе назвали самі. Сьогодні висновки Білінського – злободенні як ніколи. Бо історія – не лише мертві манускрипти і покриті пилом архівні скарби. Історія воює за сьогодення і за майбутнє, хоч як би парадоксально це звучало…
Знайомий з Володимиром Броніславовичем давно.
Дозволю собі дещо згадати. 2000-й рік. До редакції «Українського слова» (друкований орган Фундації імені Олега Ольжича, а фактично Організації українських націоналістів), де я тоді працював головним редактором, прийшов незнайомий чоловік і поклав мені на стіл кілька списаних від руки аркушів з учнівського зошита. Це були якісь гуморески, і це був Білинський, тоді ще нікому з читачів не відомий. Ми розговорилися. Виявилося, що гість – за професією мостобудівник, і все життя працював на будівельних «об’єктах» тодішнього СРСР, переважно в Росії і в Казахстані. До речі, в Казахстані він дослужився у своїй професії до високих чинів. Вийшов на пенсію, і, оскільки родом з України, з Хмельниччини, то й (у 1999 році) повернувся на батьківщину. Оселився з дружиною в Києві…
Наскільки я пам’ятаю, гуморески були непогані, але не так щоб дуже… Не певен, що вони тоді з’явилися в газеті, але під час нашої першої зустрічі Володимир Броніславович зізнався, що багато років вільний від роботи час використовував для того, щоб сидіти в архівах і бібліотеках, бо йому цікавою є історія. Таке-от хобі, доволі далеке від мостобудівництва…
Наступного разу мій новий знайомий приніс написану також від руки в учнівському зошиті статтю на тему російської історії. Це помітно відрізнялося від узвичаєної версії. Стаття з’явилася в «Українському слові». Потім було ще кілька публікацій… Володимир Броніславович зізнався, що в нього вже практично написана книжка на цю тему, і він шукає, хто б погодився її видати. Тоді ж я познайомив його з директоркою видавництва імені Олени Теліги Інною Білолипецькою – племінницею Миколи Плав’юка, тодішнього голови Організації українських націоналістів. Саме в цьому видавництві і з’явилися перші книжки Володимира Білинського, і вони одразу опинилися в полі зору читачів…
Дуже швидко про книжки Володимира Білинського заговорили, і не лише в Україні. Кожну нову його працю чекали, книжки виходили великими тиражами…
Така-от доволі незвична історія.
Аматор – без відповідної освіти, без високих інституцій, без звань – досяг широкого читацького визнання. Він провів у архівах і бібліотеках тисячі годин, дослідивши і опрацювавши, без жодного перебільшення, тисячі різних документів… І робив це не з примусу чи обов’язку, а тому що йому це цікаво, тому що найцікавіше в його житті – це мандрівки вглиб часу, до таємниць історії. Там, у минулому, він знаходив багато відповідей на прокляті запитання сьогодення і майбутнього…
Зараз Володимир Броніславович хворіє. 18 травня був його день народження. Я розмовляв телефоном з його дружиною, передавав вітання від Спілки письменників. Нехай Господь додає Вам сил, шановний Володимире Броніславовичу.
Михайло Сидоржевський
