Нині у них день народження. Один на двох. Один для всіх нас. 100 і 80. Вітаємо нас, що вони в нас були, є і будуть. Знову і ще переконуємося в тім, що істинний талант завжди пророчий і позачасовий. Сьогодні рядки Скунцевого вірша звучать так, наче не було тридцяти років од його написання.
Такими світ жонглює іменами,
що навіть трудно вимовити нам.
А нас нарік спогорда Іванами,
і все шкодує щастя Іванам.
І ділять світ царі та президенти,
І на війну лаштуються вони.
Сурмить сурма, а на війну поплентав
невдаха, що попав у Івани.
Когось ласкава доля задобрила,
а дівчина, що в лютий вітрюган
життя лупає громіздке, як брила, —
на ній, звичайно, жениться Іван.
І поки десь шинкує доля-максі,
то доля-міні їсть сухий токан.
Якась країна породила Маркса,
а всиновити змушений Іван.
І на пісочку гріються в замрії
пролетарі гладкі, як кавуни…
А в нас були не мрії, а Марії,
то й родяться нещадно Івани.
Ну що ж, буває правда і незвана,
такий уже русинський наш талан:
як не чужинець тішиться з Івана,
то знайдеться на нього свій Іван.
І прийде він, між Іванів найвищий,
тому, що служить десь там нагорі…
О, як Іван свого ж Івана знищив —
позаздрили і хани, і царі.
О, два Івани — материнські втрати,
що дивляться одвіку в різний бік, —
ніяк вони не прийдуть брат до брата,
хоч кожен серце матері обпік.
Бо хто єсьмо? — оголена ідея,
а не любов, і вік наш — це обман,
а все ж йому спасибі за Чендея,
за те, що не минається Іван.
Отой Іван, котрий узяв на себе у
пору жовчно глупу і сліпу
не зорями розшите вічне небо,
а землю цю жорстоку і скупу.
Загляне слава в сімдесяту весну,
чарчину вип‘є й ляже на диван.
Нехай спочине. Знов наліг на весла
і зве в далеке плавання Іван.
І хай не жде його казкова фея,
а ти, карпатська жінко, не старій, —
це ти колись дала землі Чендея,
дала для мрій, а більше — для Марій.
І хоч його не вабить тиха гавань,
і хоч думки не часто вдома сплять,
ти жди завжди його з далеких плавань,
жди в сімдесят, як ждала в двадцять п‘ять.
Петро Скунць
