Культура

Іван Білик. Золото пам’яті…

— Олесю, бачу не здаєшся? — запитав мене днями один із давніх друзів-товаришів.
— Та якось не годиться, — промовчав я на те. — Треба ж уже покійному Іванові Білику, темному на очі (27 днем листопада, 6 років тому, літератор, уже без Сонця, одійшов на той світ) ув очі дивитися.

Іван Білик…
Примружений, присмачений розумнющими іскрами, посміх. В очах – замаскована мудра глибина. Вже тоді поміж нас, студентів ф-ту журналістики Шевченкового уніврситету, руками, ходив Біликів (десь хлопці роздобули!) «Меч Арея», що його 1972 року заборонили та вилучили з книгозбірень, а нерозпродані примірники – з книгарень (із 65 тисяч накладу 5 тисяч примірників знищили).

Письменника, як уже свідчить те офіційна історія, примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературної України» (понад три роки – безробітний, лише 1976 р. Іванові Івановичу вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт», чудовезна посада «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватись, цькували в пресі.

Ненадумана справжня лєґенда! – чоловік, що мав усталені принципи, умів їх триматися і з них не сходити.

Себто – Стояти!
Це ж, здавалось би, так доступно і зрозуміло!
Просто Стояти! І він Стояв!

Олександр Сопронюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.