Той вершник, що не перейшов ріку,
вночі в нас викрадає душі.
Малі боги заплакали в садку,
їх сльози, ніби груші, –
все гуп та гуп,
але трава стоїть
незім’ята,
незаймана,
як вістря…
Бо то є плач
потоплених століть,
що є,
були
і лишаться опісля.
(Іван Козаченко. Лови. К. 1997)
Іван Козаченко (1961-1999), день народження якого на початку жовтня (10-го), залишається трагічним романтиком 90-х, Гамлетом української поезії доби незалежности.
Та вселенська туга, яка виповнювала Козаченка, та вселюдська любов, яка висмоктала по краплині усю кров поета, та незбагненно-вбивча самота, яка полонила Івана, – не залишали йому инчого шансу, аніж померти, не дійшовши до своєї Обітованої Землі, – незбагненного людського щастя, яке осягають лише відважні, і яке було вигнане з Раю разом з Адамом і Євою, і яке, як і поет, не мало шансів повернутися додому…
Євген Баран
