… 1973 року я став лауреатом Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Берліні. Анджела Девіс подарувала мені там червону гвоздику і сказала: «Вона буде тебе оберігати». Згодом виходив на сцену в білому костюмі з червоною гвоздикою в петлиці. Гарна квітка, яку більшовики чомусь визнали революційною, стала моїм талісманом.
Після повернення з Берліна перший раз побачив Назарчика. Якраз «Смерічка» Левка Дутковського з Вижниці перебралася під дах Чернівецької філармонії і мала перші професійні концерти у Львові, де я був студентом хорового відділення консерваторії. Купив квиточок і в переповненій залі філармонії кайфував від кожної заспіваної пісні, від костюмів, від невимовно святкового дійства! На тлі тодішньої радянської естрадної сіризни, «Смерічка» дихала чистим карпатським джерельним повітрям, весь виступ — екологічний, справжній озон!
Під емоційними враженнями перебував дуже довгий час. Лише через кілька років усвідомив і зрозумів, що «Смерічка» — плід величезної титанічної праці Левка Дутковського. Для мене вчитель Назарія відкрився тоді, відколи сам почав керувати різними ВІА, лише тоді зрозумів його. Коли ти все робиш сам: організаційні питання, побутові, пишеш пісні, навчаєш співати (та ще й когось без елементарних музичних знань), вирішуєш море нікому не потрібних проблем, марнуєш час… І найбільш болюче — невдячність. Зради! Я пройшов те саме, що й Левко. І нині в поклоні знімаю перед ним капелюха. За зроблене. І за зроблених!
Ближче познайомився з Назарчиком на спільних концертах, які проводив режисер Борис Шарварко — сильна, працелюбна, високопрофесійна, авторитетна особистість, яка ні на мить не сумнівалася у жодному своєму творчому кроці. Він ніколи не був другим. Тільки першим і тільки єдиним!
А згодом Яремчук мені зателефонував: «Я у готелі «Львів»! Заходь в гості!». А я тоді мешкав у місті Лева, мав там уже свою квартиру. Взяв зі собою пляшчинку 70-градусної паленки, закарпатського сала. А оскільки був уже одруженим, то зі мною пішла моя Марічка. Коли причастував колегу паленкою, Назарчик скривився і перше, що мовив: «Де той спирт узяв?!» Проте далі нам пішло добре, гарно і довго посиділи. Як розходилися, то сказав мені, що дуже любить ім’я Марічка: «У мене мама Марія. Якщо ще народиться дівчинка, то я обов’язково назву Марічкою…»
Ми здружилися. Тоді все наше естрадне покоління жило спільними проблемами, негараздами, всі трималися вкупі, допомагали один одному. Найбільше Назарій приятелював з Анатолієм Євдокименком (чоловіком 
Соні Ротару) і Олексієм Поповим. Видавалося, що ця трійця була нерозлийводою.
Ми з ним ніколи не сварилися, навіть натяку не було на подібне. Не можу сказати, що нашими концертними майданчиками була лише Галичина. Я був свідком того, як нас з Назарчиком з аншлагами приймали інколи два дні поспіль стадіонні аудиторії на Сході України. Чи це були шахтарі Донецька, чи Кривого Рогу, чи деінде — завжди море квітів, океан овацій. Я співав перше відділення, Яремчук — друге. Що цікаво: перед концертами у вільний час переодягалися і на стадіонах ганяли у футбола, який Назарчик дуже любив і сам був досить вправним з м’ячем. А коли забивав голи, треба було його бачити! Щоразу така радість, неначе став чемпіоном світу і зробив переможний удар. І хто би міг подумати, що на полі ганяв того м’яча зовсім інший Назарко, уже ближчий до того, яким був у рідному буковинському селі чи Вижницькому інтернаті. Коли ж приймав душ і вибігав на тому ж стадіоні на репетицію, або під шквал оплесків виходив на сцену, ставав тим, ким його знали і любили, — АРТИСТОМ!
Він не визнавав співу під фонограми. Навіть важкохворий собі не дозволяв такої вольності. Вважав подібне великим гріхом. Не раз підмічав, як він тихенько і уважно з–за лаштунків слухав мої виступи. А потім коментував почуте і побачене: «Але ти, мадяриско, взяв «верх», я би так не зміг!» Ніжно називав мене мадяриском, на що я ніколи не ображався, на нього не можна було ображатися… Ми були не тільки гуцулами по обидва боки Карпат, а й по обидва боки теситурних голосів. Він ніколи не брав пісні, які йому теситурно не підходили: великі верхи чи недосяжні низи. Співав тільки під свій голос.
Якось з Назарчиком зупиняємо ліфт столичного готелю «Україна», в якому бачимо двох красунь. «Яка твоя, а яка — моя?» — підморгнув я Назаркові. «А чому ви вирішили, що ми згодимося?» — парирувала одна з жіночок. «А тому, що ми неповторні!» — резюмував красень–Яремчук. Усе тоді закінчилося кавою. І тільки. Ми ж однолюби!
Чого гріха таїти, у нашого брата-артиста інколи егоїзм зашкалював, частенько бували суперечки про те, хто ж закінчить концерт. Особливої гостроти подібне набрало за часів Незалежності, коли на них у палаці «Україна» приходили президенти. На коду подумки просилися ледь не всі. Назарчик з подібного лишень посміхався, адже знав, що його незрадливий глядач буде чекати скільки треба. І свої оплески він неодмінно почує…
Коли нині слухаю пісні Назарія Яремчука, то не лише щоразу знаходжу щось для себе нове, а й відчуваю наскільки глибинною і національною була вся його творчість. Як кожна окрема пісня, так і все заспіване загалом.
У нього ніколи не було випадкових пісень, чужих не брав. А свої не тільки співав, вони були і театралізовано поставлені, він грав їх. Кожна пісня — неначе прожите життя. Кожна пронизана Україною, рідним. Тим він разюче відрізнявся. І не лише вродою і чарівною посмішкою…
Михайло Маслій,
з книжки «Незрівнянний світ краси Назарія Яремчука»,
Видавничий Дім “Букрек”, м. Чернівці. 2021
