… Пам’ять позбулася щонайменших дрібниць – який то був університетський курс, в якому саме гуртожитку, як так трапилось, що чи не все студентство десь роз’їхалось, бо велике студмістечко по вулиці Ломоносова ніби вимерло, і тільки ми з Сашком лишилися.
Мені так важко було дитиною зрозуміти навіщо вдома завжди садили багато картоплі. Запитувала. І бабуся відповідала: лиха не бачила, тому й запитую таке. Як буде картопля в погребі — все переживемо. Що саме «переживемо» мені не пояснювали. Тому я так і не знаходила відповіді на своє запитання щодо картоплі, яке й далі виникало час від часу.
Один мій друг подивився фільм 1970-х «Мисливці на оленів» американського режисера Чиміно. У фільмі грають уславлені Де Ніро і Крістофер Вокен. Стрічка присвячена В’єтнаській війні і є парафразом «Трьох товаришів» Ремарка. П’ять Оскарів, звичайно, не дають просто так, хоча нині фільм, можливо, декому видасться дещо анахронічним, бо анахронічним є сам неореалізм з його інтересом до людини, її душі.
Переді мною розкинулося плесо Галицького моря. Звідси відкривалися краєвиди на три країни. З одного боку десь там була Польща, з другого – Молдова, а за спиною – Україна.
— Ну ти подивись! Вже й сюди добрались!
… 1973 року я став лауреатом Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Берліні. Анджела Девіс подарувала мені там червону гвоздику і сказала: «Вона буде тебе оберігати». Згодом виходив на сцену в білому костюмі з червоною гвоздикою в петлиці. Гарна квітка, яку більшовики чомусь визнали революційною, стала моїм талісманом.
