15 червня 1941 року народився український геній, актор, режисер, сценарист Іван Миколайчук. фото і кінокадр з фільму «Вавілон ХХ» зроблені в селі Українка… Того, що не сталося, вже не станеться. Те, що забрав Іван з собою, вже не почуємо і не побачимо. Не почуємо з уст Івана, і не побачимо його очима.
Пережите, нафантазоване, задумане-замислене, офілософуване ним уламками-фрагментами проривається на грішний світ Божий з павутиння пролетілого яничарською стрілою Часу, вижбурлюючи в сторону непотріб-породу. Крещендо Часу, що обірвався як перетягнута тятива ворожого лука. Храм Надії і Мрії залишився недобудовано-незавершеним, сивий вітер часу розносить його тисячами снопів вітру…
Юрій Гармаш
ІВАНОВА ТАЄМНИЦЯ
Пам’яті кіноактора, режисера і сценариста Івана Миколайчука
Є в таємниці щось від темниці –
Як темно на серці – то темно у світі…
Є в таємниці щось від жар-птиці –
Хто вірить у неї – тому вона й світить…
Зоре-зорянице, де твоя таємниця?
На самому денці гірської криниці,
В щасливій зіниці ранньої птиці,
В перлині вечірній роси-росяниці
На самім вершечку чічки-косиці,
У нетрях духмяних сінної копиці?
– Іваааа! Іване, як тобі спиться
І що тобі сниться
На білій хмарині в Господній світлиці?
Йой, прокинься, подивися:
Зібралася родинонька,
Та не веселиться…
… І світ спохмурнів, мов кіно чорно-біле,
Пофарбоване кров’ю калини,
Фіалковим смутком ожини…
Йой, летіла пташечка тай упала-сіла
На слідочок сина, на горбичок глини!..
Ходить-бродить в полонинах
І не жінка й не дитина –
Гірка дівка-молодиця –
Темноока туманиця.
Листом клена клечається
Та все кличе-питається:
– Іваааа?
А де ж твоя таємниця?
Таємниця початку?
Таємниця кінця?
Дивна дивниця твого лиця,
Темна темниця твоїх зіниць –
Таємниця із таємниць?
Де ж ти, туго моя – тужанице?
Де ти, зоре моя – зорянице
Таїно моя, таїнице,
нелюдима моя людянице?
***
Чи то вітер, що в нетрях ночує,
Чи то зливи захмарний дзвін –
Хто має вуха – почує,
Хто має серце – сплакне…
Я любив вас,
Чуєте, люди?
І люблю вас за те,
Що тягнули мене,
Обриваючи одіж і руки,
В долину марнот, поміж отар
І сумних орачів,
Прирослих долонями до чепіг,
А до ріллі – очима й надіями.
Ви – моя таємниця, та, що кричала:
– Зійди!
І випий смоли життя
І хліб каміння вкуси,
Потом просолений!
І я зійшов…
Але ви покликали мене в небо…
І знову дружно кричали
Голосами птахів і мрій,
Трави, сінокосів і змій:
– Зійди!
І випий води безсмертя,
І вічності хліб вкуси!
І я послухався гласу народу,
І спокій мене полишив,
І покинув останній із вас…
І руки мої білопері,
І дні мої чорно-білі,
Як чорно-біле кіно,
Скривавила крига вершин,
Бо, Боже! Я – не людина вже…
Я – дерево-птах!
Я – мрія, мрево всіх і кожного з вас –
В коконі таємниці,
Посічений топірцями литавр,
Розібраний на казки й молитви,
Зшитий любов’ю і мукою:
Коріння моє отари пасе,
Зорі пасе моя крона летюча…
Дні мої – чорно-біле кіно,
У снах чорно-білого птаха…
***
Падає сніг із неба, Івааа-не,
Спасу від нього нема…
На Буковині без тебе, Івааа-не,
Котре століття – зима!
В’ються в долині тумани,
Ватра димить, догора…
Чеше хмару-косу кохана –
Найвища у світі гора.
Сходить зоря над Карпати,
Зірно цвіте первоквіт…
В травах шукає Мати
Твій слід уже тисячу літ…
Пустка у батьківській хаті –
В льолечці сироти –
Кличе то голосом брата,
То співом зове сестри…
Плачуть по тобі Чугайстри,
Плаче по тобі Мольфар,
Плаче у кожній тайстрі
Щастя гуцульського дар…
Плаче у церкві свічка…
В пісні, у спогадах-снах
В Києві плаче Марічка –
Вірна твоя жона.
Плаче стара Яровиця,
Плаче Черемош і Прут…
Та чути – кує зозулиця:
«Люди, не плачте! Я тут!»
Галина Тарасюк
