Про все сокровенне говориться тихо,
Крикливі — не щирі слова.
У рідної мови ні щастя, ні лихо –
Ніщо не відніме права.
Не знищить душі тополиної голос
Прогресу нестримна хода.
Нам мамина пісня потрібна, як колос,
Як сонце, повітря й вода.
Без неї сумує у лузі калина,
І мовкнуть в садах солов’ї.
У ній – твоя доля синівська, єдина,
І радощі, й болі твої.
Якщо ж тобі з сонцем дано розмовляти,
То вже не вагайсь ні на мить –
Став слово на чати, не смієш мовчати
Тоді, коли серце кричить!
(Юрій Петричук. Дорогою до храму. Чернівці. 1990)
Цей гуцульсько-буковинський поет Юрій Петричук (1957-2001) запізнився із виданням першої збірки, яка вийшла у Чернівцях 1990 року власним коштом автора з передмовою Галини Тарасюк, і яка стала єдиною його книжкою; запізнився із часом, в якому йому довелося жити і померти.
Емігрувавши в другій половині 90-х років ХХ ст. до Аргентини, нібито на запрошення родини, наприкінці вересня 2001 він несподівано помирає. За однією з версій, — його вбили; за инчою — помер з голоду.
Як поет Юрій Петричук сформований на досвіді українського шістдесятництва з його романтичним патосом і увагою до художньої деталі. Як і в Симоненка у нього зустрічаємо вірші факту (“Найдорожче”, “Скрипка діда Іллі”).
Здається, таких віршів уже не пишуть. І так не живуть. Стаємо заручниками випущеного «джина із пляшки» — штучного інтелекту. Людина перестає думати, відчувати, переживати. І попелищем на людському серці стеляться вірші.
Євген Баран
P.S.
Мав нагоду і щастя навчатися на факультеті журналістики у Франковому університеті у Львові разом із Юрком на одному курсі . Мимоволі ставав свідком творення його поезій. Він дуже шанував і вдячно відгукувався про поета- земляка Миколу Близнюка. З останніх зустрічей у пам’яті — на нараді журналістів Гуцульщини у Верховині. А потім… надто запізніло надійшла трагічна вість із Аргентини про його відхід у Вічність.
Рідко віднайдеш і відчуєш таку щирість, задушевність і глибину образу поетичного, як у Юрка Петричука.
На жаль, Юрко залишався заніжним , засором’язливим і надто заскромним до жорстокого і немилосердного часу, в якому жив і творив.
Іван Гриджук
Перечитую із задоволенням цю книгу. Славний земляк, який із чужини повернувся віршами до нас.
Я з лісу до хати
Калину приніс.
В саду посадив біля тину…
За нею не плакав зажурений ліс,
За лісом ридала калина…
Отак і зі мною, як в інші краї,
Іду й залишаю Карпати,
Карпатам – байдуже , а в серці моїм
Журба починає ридати.
Надія Пасічняк
