На завершення філологічної теми про вєлікую руссую літєратуру, про яку вже багато писала, котра при прискіпливішому погляді виявляється не такою вже й великою, бо імперіалізм будь-яку велику літературу перетворює з часом на карикатуру: адже реальність не збігається з картинкою, поданою в літературному творі.
Навіть діти відчувають цю фальш. У мене в школі читали Пушкіна так: «У лукомор’я дуб срубілі, кота на мясо порубілі, русалку в бочкє утопілі…». Імперіалізм перетворює будь-яку літературу на пропаганду, брехню, тому читач і чинить опір пропаганді. Біла людина Кіплінга з часом виявилася не такою вже й божественною, як уявлялася її оспівувачеві, а бєлиє офіцери не такими героїчними, як це намагався довести Булгаков.
Найкраще про фальш російської літератури досі в Україні написав Євген Маланюк. На Заході — Ева Томпсон у книжці «Трубадури імперії». Поляки, звичайно, теж після розпаду СССР почали публікувати дослідження, в яких аналізували бодай те, якими постають росіяни у творах польських письменників, тобто заторкали блеф вєлікой русской літєратури. Усім відомо, що ненависником полячішек був Достоєвський.
А от наша русистика, на яку в часі Незалежності витрачено було до фіга бабок — нічого вартісного про рос. імперську літературу не написала. І кожного, хто хотів піддати сумніву велич рос. літератури в Україні, одразу називали фашистом, ненависником русскіх. Думаю, переважно ті вчені, що дотримуються ліберальних поглядів мирного співіснування і культурного обміну з російськими інтелектуалами, чомусь не дуже хочуть жити в Києві під ударами благодатних і, мабуть, гуманітарних рос. ракет.
Якщо хтось вчепився в ту вєлікую рос. літературу, що представляє і рос. суспільство, і рос. владу, і рос. погляд на світ із ракетами включно, вчепився в неї, як реп’ях у кожуха, то треба все ж замислитися, чи адекватно він оцінює рос. літературу і чи порівнює її з іншими європейськими, що частково теж були імперськими, але в цих літературах все ж зберігався критичний погляд на самих себе, на політику власної країни.
Як не розуміти, що для українців світова література ще й досі зводиться до російської. І це повний абсурд. Написав колись був Хвильовий: «Геть від Москви!» То ж мав він на увазі й геть від рос. літератури, від рос. самовдоволеного міщанства, від пихатості російської.
Скромність прикрашає і людину, і літературу, і суспільство. Скромність і поміркованість — чеснота № 1. А постколоніальні дослідження в Україні — це розвінчування імперської сутності вєлікой русской літєратури. І таких постколоніальних студій у нас нема. А мають бути і будуть після цієї війни.
Роксана Харчук
