У Бучі убитих прибрали з вулиць, і сліди вчорашніх жахів уже не так помітні… Хоча на вулиці Залізничній, на в’їзді в Ірпінь, не можуть не вражати зруйновані дощенту приватні будинки… В Ірпені знаки руйнувань, нищення, ймовірних убивств помітні ледь не на кожному кроці. Віспини снарядних вибухів на різних поверхах, кіптява пожеж, які ніхто не гасив…
Вірогідно, що в цих багатоповерхівках ніхто вже не зможе жити й на нижніх поверхах. Страхітливі звалища спалених дощенту автівок…
Людське життя безцінне, будь-які матеріальні втрати на тлі людських смертей стають несуттєвими. Проте… Важкі роки безгрошів’я (не лише 90-х – початку 2000-х, а й радянських десятиліть) сформували на рівні підсвідомості переконання, що сенс життя полягає у зведенні-отриманні «гідного» власного життя. Якщо ж до цього додається ще й автівка, а ще й престижна автівка — то життя вдалося!
І ось тепер чимало ірпінців, бучанців, мешканці багатьох інших окупованих і прифронтових міст переживають шок — утрати сенсу життя. Мізерна меншість «стоїків» знову отримала його, той сенс життя, бо треба знову здобувати житло, набувати автівку…
В багатьох опускаються руки. А основна частина повільно, але приходить до тями. До відчуття, що життя повертається. Життя непереможне. Життя нації, яка щойно пересформувалася, — молода, динамічна, працелюбна, твердо переконана у власному світлому майбутті.
«Молодий я, молодий…» — це і про теперішній наш народ.
Микола Васьків
