Гарний збіг: другий день читаючи літературну есеїстику Дмитра Донцова, саме в день народження Лесі, дійшов до його праці «Поетка українського Рисорджименто». «Леся Українка, — пише Донцов, — своїми уподобаннями, пристрастями і вдачею — типова постать Середньовіччя, з’явилась на світ, коли Україна вже вийшла з епохи середніх віків, і — ще до неї не повернула, як се сталося за нас».
Можливо, тому, що середньовіччя (вже не епоха, а лише ретроспектива, що є синонімом суспільної деградованості, борджіанського кривавого мракобісся, безмежного права сили, «плаща і кинджала», оргії інквізиції і т.п.) нині вертається на наші бездоріжжя «каїновим знаком» так званої ефективної політики, — можливо тому кассандрівські пророцтва Лесі сьогодні особливо на часі — в усій їхній СТРАШНІЙ ФАТУМНІЙ величі.
… Різні глибини душ. Можна сприймати світ і так, як це, для прикладу, описує Леся в оповіданні «Над морем»: «Бідна червона шапочка бігає собі по густому лісі, ганяючися за барвистими метеликами, не думаючи, що буде, коли сонце зайде і кривава заграва розіллється по лісі, пташки замовкнуть, метелики приховаються, а серед темних кущів засвітять диким вогнем вовчі очі».
Це теж мистецьке світосприйняття. І теж фатум. Пересічності. Минущості. А є непроминуще, пророче. Як молитва у Гетсиманському саду. Про Лесю: «Вона була з того «тісного кругу», з передньої стежі. З тих, хто вкрали іскру вогню у заздрих олімпійців»…
Явна неточність у Донцова. БЕЗЗАПЕРЕЧНО, З ТИХ, КОГО ТВОРЕЦЬ УСІХ ТВОРЦІВ ОБРАВ, ПРИЗНАЧИВ УЗЯТИ ЦЮ ІСКРУ… Це Божий поцілунок у чоло Генія.
А далі – за Донцовим: «…Що запалили душі соток, тисяч вогнем, якого не вгасили».
Валерій Ясиновський
