Переходжу на ультразвук.
Всі слова вже давно сказали…
Так мовчить мій маленький внук,
Так гудуть про усе вокзали.
Слово-Логос і слово-звук,
Слово-вітер і крапля крові…
З ним упасти в розрив-траву
Я давненько уже готовий.
Словом сам я стаю уже,
Що мовчить,
Але духом диха.
Переходжу на знак,
На жест
І у Всесвіт кричу
Тихо…
Тихо.
(Ігор Павлюк. Танець Мамая. Київ. 2023)
Зріла поетична книга. Її треба читати, як жити, неспішно, аби нічого не пропустити. Бо це вже навіть не вірші. Це життєві історії, бувальщини, які вросли у тіло вірша і сприймаються як живе ціле.
Спочатку я хотів зацитувати “Оду смерті”, але там контрастні рядки, хоча із сакральною складовою: “Смерть все більше любить наш народ / Хто не умира – / Не воскресає…”, що нагадали мені слова Тичини із некролога на смерть друга, написаного 1914: “Ми, сини України, і наша доля за труною йти, за труною…”
Сюжетність віршів Павлюка, деяка їхня внутрішня суперечність, не руйнують загальної вітаїстичної концепції книги. Власне, книги, не збірки. Бо в книзі, як у староукраїнській великодній драмі є своя експозиція, зав’язка, розвиток подій, кульмінація і катарсис.
Тому “Танець Мамая” треба сприймати як катарсисну драму Поета, який дозрів до “душевного миру”, але завжди готовий стати на прю із ворогом. Попри весь універсалізм відчуттів, – се дуже українська книга. Дуже-Павлюківська книга, водночас сповнена глибинної народної мудрости і віри в перемогу Життя…
Євген Баран
