16.6. 2023 р. Обідня пора. Над Києвом знову «Кинжали» та «Калібри»… Ракета щойно просвистіла-прогула низенько. Над дахами. ППО лупить гучно. Чути вибухи в місті. Суки, що ще я вам скажу. Діти в садочках, мами на роботах, а диявол і далі вишиває хрестиками…
Переходжу на ультразвук.
Всі слова вже давно сказали…
Так мовчить мій маленький внук,
Так гудуть про усе вокзали.
Слово-Логос і слово-звук,
Слово-вітер і крапля крові…
З ним упасти в розрив-траву
Я давненько уже готовий.
Ходила надвечір берегом Десни. Босоніж. Шкодувала, що без купальника. Було спекотно на сонці. Мошка трохи докучала. Її колеги з комариного племені також хотіли мною підвечеряти. Відбивалася мовчки. Рибалки голосно згадували свої неймовірні минулі улови. Над водою голоси далеко чути, бо вода — провідник знатний. Козаки про те знали. Ооооотт-такі очі були у впійманої колись рибини — так хто ж про таке не чув?
Люди. Подякуйте Валентину Івановичу Буряченку. Він б’ється як лев, за нас… Скільки років я знаю Івановича? Здається, вічність. Принаймні, третину свого життя, а я не такий вже й молодий. Якось непомітно і несподівано він став одним з моїх (та й не тільки моїх) найкращих друзів, з яким можна було не часто бачитися, але в разі чого звернутися за допомогою, погомоніти «за життя», порадитися. Рівняв, іноді, чого гріха таїти, за моє «вживання»… А за занадте чаркування, зачасте вигадане «добрими людьми», він мене шикував конкретно…
Українці унікальні. Весь світ біля екранів телевізорів захоплювався тим, як під російськими обстрілами із затоплених сіл українці, крім людей, рятували собак, котів, коней, кіз, корів, курей, косуль, білок, їжаків… Ризикуючи власним життям. Прості люди з різних країн були з нами. ООН — бозна з ким.
