Ходила надвечір берегом Десни. Босоніж. Шкодувала, що без купальника. Було спекотно на сонці. Мошка трохи докучала. Її колеги з комариного племені також хотіли мною підвечеряти. Відбивалася мовчки. Рибалки голосно згадували свої неймовірні минулі улови. Над водою голоси далеко чути, бо вода — провідник знатний. Козаки про те знали. Ооооотт-такі очі були у впійманої колись рибини — так хто ж про таке не чув?
А, може, й рибалки щось знають, якщо про таке зізнаються. Та от тільки місцинку щедру ніхто з них вам не покаже. Так само, як і справжні грибники не зізнаються про галявини білих, де їх можна косою косити. Хоча якось підводники мені для доказу показали фото зі спійманим сомом – той був довжиною, як і сам дайвер. Страховисько, а не сом.
Малюки інтенсивно греблись у вогкому піску (чомусь їм неодмінно треба викопати у тому піску ямку, щоб туди когось одразу поселити – чи рибок, чи равликів, чи хоча б свій черевик і копАти далі і поряд нові ямки, добувати нове каміння з берегів Десни). Мами їхні відсторонено жебоніли з кимось по смартфонах, але гострим боковим зором все бачили і гукали до пуцьверіньків, щоб не лізли у воду, бороньбоже. Та малята й не лізли. Вони й уздовж берега знайшли і синю глину, і пісок, і равликів (не їли), і камінці.
Камінці я сфоткала. Фото докладаю. Де ви таке ще бачили? А оце ж зведено на березі нашої Десни. Назву б придумали? І нехай згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!
Не ми – так наші діти і онуки, і нащадки їхні все зруйноване руzzькими відбудують, і зроблять ще кращим, ніж було! Не втомлююсь повторювати: Слава Україні і нашим Збройним Силам, які насмерть б’ються за нашу і вашу волю вже 476-й день повномасштабного свавільного руzzького вторгнення на нашій території.
Щойно пролунав сигнал відбою чергової повітряної тривоги. Тихої літньої ночі! За всіма календарями нарешті настало літо…
Інеса Фтомова
