Від хліба мене відучив Андрій Ворон. Доти я виростав в умовах, де «хліб усьому голова». Школярем щоденно вистоював кількагодинні черги під булочною, щоб за рубель купити шість хлібин – для сім’ї і для свиней.
Дорослі наказували за столом: «Бери більше хліба, щоб наїстися». Батько зі святобливістю краяв білу хлібину, бо на Колимі вдосталь наївся чорного сирцю.
Згодом, у студентських їдальнях можна було пообідати за копійки з хлібом і гірчицею, коли в кишенях гуляв вітер.
Радянщина в першу голову переймалася тим, аби нагодувати народ хлібом. Тому й – «голова всьому». Власне, комунізм і є хлібне рабство: спокуса хлібом, відбирання хліба, боротьба за хліб, хизування хлібом…
І ось знайомство з Андрієм Вороном.
Збираємося на полонину за рододендроном. На кілька днів ідемо, але хліба з собою не беремо. Чому? «Тому, що йдемо в ліс», – коротко пояснив він.
І тоді я подивовано відкрив для себе, що хліб можна замінити горіхами, насінням, каштанами, грибами, перетертим зіллям і мохом, присмаченими диким часником і кропом. Добутими тут же в лісі.
«Хліб – їда рабів», – казав він.
«Як це? Ми ж нація хліборобів», – протестував я.
«Так і є. А знаєш, як у давніх слов’ян називався раб? Роб».
Коли ми літували з ним у Горовому Гнізді, у нас майже ніколи не було на столі хліба. Була тверда мамалига, що краялася ниткою, були вівсяні коржі, гречаники, квасолеві балабушки, зрідка перепічки, замішені на житньому борошні, воді і гірській солі…
Більшості хворим дідо Андрій передусім забороняв їсти цукор, сало і білий хліб. А жінкам навіть здоровим радив не споживати останній.
«Я не такий бідний, щоб їсти хліб, – любив казати, хоч у кишені в нього завжди було порожньо. – Безхліб’я – не безриб’я, можна обійтися…»
Мирослав Дочинець
