Культура

Холодні краплі стукають у тишу

Дехто дивується, що я маю за душею поезію.
Спочатку у мені народжувалося поетичне слово, (із самого малечку, коли ще й писати не вміла), а вже потім почала народжуватися проза.

Перемогла проза.
Рівень поезії зостався лише на регістрі серця.
Сьогодні у моїй поезії дощить…

***
Чому цей дощ іде, іде, іде?..
Холодні краплі стукають у тишу,
Вітри колючі розтерзали вишню.
І ніч, і день. І ніч, і день…

У прірву неба дивиться земля
Розпачливо-незрячими очима.
І сивий старець мерзне під дверима,
На смітнику вмирає немовля.

І дощ, і ніч, і стомлене безсоння,
І горло рве закамянілий гнів.
Горить любов на чорному вогні,
Й тремтять чиїсь над полумям долоні.

***
Упала крапля. Потім знов і знов…
В холодний дощ перетворилось небо.
Ти щось іще говориш про любов,
Мені ж її тепер уже не треба.

Скотилася. А, може, то й не дощ —
Душа моя із небом обнялася.
Не треба більше, чуєш — не тривож.
То не любов, то тільки нам здалося.

Валентина Мастєрова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.