Додудлив роман «Клавка» Марини Гримич. Нахильці. Роман із тих, що, як на мене, старого пияки, саме так і призволяється поживати.
Післясмак?
Схоже на буфетну горілку з перцем, майстерно розбавлену водою, але для переконливості прикрашену червоним стрючечком. Цмулиш собі, брови здивовано звівши, а на денці хапаєш язиком перчину, жуєш і відчуваєш слід високого градуса.
Конструція добре знайома. Голосне «агов» з галасних 90-х, коли літературний процес захопила мода «шомпурити» вимисел на сталеве вістря документа. Тоді академік Ліхачов навіть вигадав для цього спеціальний термін «соромливість/стидливість форми» і називав цей літературний прийом, як і належить академічному діалектикові, віковічною традицію «русской» літератури, від Давньої Русі і до піку самого Льва Толстого.
Ця «соромливість форми» просто затопила сьогочасну українську белетристику. І то так, що цей потік уже явно замулює кон’юнктурою, літпопом і банальним графоманством.
Але то таке. Є потреба — є пропозиція.
«Клавка» — книжка не для обізнаних у вітчизняній літературі, а тим паче не для істориків літератури. «Не-чайники» ті, хто виростав на українській класиці, зокрема й радянській, знайдуть у ній усяк свою «занігтицю». Для прикладу, знамениту «Рідна мати моя» героїня роману (секретарка голови Спілки письменників, а не секретарка Спілки, як пише анотація) згадує за більш, ніж десять років до того, як оцей рядок спав на думку самому Андрієві Малишку.
А загалом конструкція роману збірна, панельна, зручна для компонування і перенесення. Просто знахідка для тимчасового перебування.
Про такі книжки зазвичай кажуть: добре, що є. Для прочитання, але не для перечитування.
Валерій Ясиновський
