Я знав і знаю, що мені дорікатимуть «гординею і заздрощами». Хоча ні тим, ні инчим не страждав і не страждаю. Але як казав митник із відомої хвільми: «За державу образливо».
Я тверджу декілька років, що Шевченківська премія потребує перезавантаження і павзи. Ніхто не чує. Ні Сорока, який повірив — а він вартував; про Малковича і Забужко не кажу — вони так далеко стоять, що моментами забувають, що живуть; ні Прохасько з Кіяновською.
Усіх шаную, яко творців літературного процесу. Але ми або вийдемо з поля колонізаторського, або будемо затоптувати його межі, аби всі повірили, що вийшли на дорогу.
Будь-які зміни, які проводилися в Шевченківському комітеті і з Комітетом, проводилися келійно. Що можна пропустити в рядових відзнаках, не варто пропускати у Взірці. Бо Шевченківська премія — претензія на канон.
Де той канон?!
Прохасько? Зі своїм світоглядним, наближеним до вуличного Василя: «Вуйку, вуйку, — дайте пару копійок»? чи Кіяновська, яка раптом полюбила євреїв?
Це добрий рівень ремісництва — у цих людей. Цього в них не забереш. Але між ремісництвом і зароблянням, — втрачається Ідея.
Голобородько сказав правильно про Шевченківську премію: глосарій вичерпаний, — зробімо павзу. Так ні. Ліберально-кон’юнктурна партія плескає в долоні й ображає заздрісних рустикалів. Усе набагато складніше. А Ви тіштеся, що такі хороші люде, головне, наші, отримали нехай не своє, але треба.
Франківськ привітає, як не одного вітав. Процес витримає. Історія лише зведе плечима і скаже: «Бавтеся»…
P.S.
У Франківську є декілька можливих кандидатів на ту ж Шевченківську: Неоніла Стефурак, Юрій Іздрик і Степан Процюк. І завжди треба розглядати не модну кандидатуру, а ту, яка чесно йде!
Євген Баран
