Уф, слава мамоні, нарешті роздерибанили! До-овго ж вовтузилися, мньохалися, монькалися, роздуплялися і телилися! Ми вже й попкорн доїли, й останні краплі «соса-colа» доцмулили, і ноги в колінах стулили, щоб не так просилося на вихід, а тяжка оксамитова малинова завіса зразка «наших славних п’ятирічок» ані рухУ — як укопана. Свого часу нинішньому верховоді Шевченкового комітету, як пише Вікіпедія, «письменникові російського походження», цю премію якось прудкіше НЕ ДАЛИ.
Чи конвеєр у комітеті тоді частіше змащували, і він так раз у раз не скрипів та не заїдав, принаймні на широку публіку. Хоча й тоді це дійство із шапіто у поважніше місце ніхто не переносив, і тоді борюкалися між собою білі й руді клоуни, дзюрячи фальшивими потоками сліз, ревли ревма ведмеді, танцювали слони, дзявкали мопси…
І кожне парад-аллє часто так і являлося у світ — спеціально задля цього кавалка грошви та бучного звання. Але тоді, під тим тоталітарним чи посттоталітарним, чи зело олігархічним куполом, це було якось «у темі і звичаях балагану». Втім осявалося ж коштовно й у тому потокові ідеологічного мотлоху і кон’юнктурної попси вартісне, непроминуще, на якому позолота медалі із профілем Тараса соромливо не прилипала до пальців.
А тепер.
Хвацько знайшли, як казали колись видавці, гідний «паровозик», вивели на авансцену, а тимчасом за дужими мистецькими раменами славної «Хореї» влаштували стару клоунаду метушливої бездарності. Очевидно, на смак того, хто цю арену цупко тримає в оренді і хто, схоже, й досі гріє на грудях жабу, що він таки НЕ-ЛАУРЕАТ Шевченківської премії.
«Злоначинающих спини». Це Шевченко. Це і про нашу війну. І не тільки про фронт, а й про закулісний тил.
Валерій Ясиновський
