У своїй «літературній школі» – відеокурсі на YouTube – майстриня оповіді Джойс Керол Овтс називає головним ворогом письменника зовнішній «шум», який його/її відволікає, перерви, що їх доводиться робити, і як наслідок втрату концентрації… Зі свого скромного досвіду можу підтвердити, що це гірка правда. Але тоді той самий ворог має бути і в читача. Просто якщо дивитися на літературу й читання як на забавку, а не на передачу досвіду, то неуважність читача – це його проблеми.
Ну, а неуважність критика? Чим обертається вона? Мені буває важко зрозуміти, чому українські та іноземні книжки, яким співають дифірамби, мене не торкають і залишають відчуття недолугості і штукарства. Можливо, я читав неуважно? Так чи так, «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва я читав хоч і з деяким запізненням, але уважно. Немає уважнішого читача, ніж перекладач, а тут я був у ролі якщо не перекладача, то його (точніше, її) консультанта з армійських та пострадянських реалій, і просіював текст крізь себе майже так само, якби перекладав сам.
І ось мені так само важко зрозуміти, чому про цю книжку – власне, як і про всю літературу про російсько-українську війну – українська критика затято мовчить.
Єдиний відомий мені відгук професійного критика на роман починається з дещо несподіваного закиду: «Наступну книжку цього огляду я почала читати, коли дізналася, що її автор, фронтовик Валерій Ананьєв, якщо вірити його власним твердженням, за п’ять місяців продав 10 000 примірників роману «Сліди на дорозі». Для сучукрліту це багато». Це – Тетяна Трофименко кілька років тому. Для «сучукрліту» багато, а для 40-мільйонної України? Далі провідна харківська критикиня зневажливо кидає: «Доволі стандартна 300-сторінкова документальна повість про життя… простого українського хлопця». Простого?
«Дівчино, вишли листа, моя адреса проста…»
«– Як ти вважаєш, скільки ти коштуєш? – я зробив паузу.
– Я не маю грошей.
– Я не пропоную тобі відкупитись. Ти або помреш сьогодні вночі, або завтра зранку тебе повезуть у штаб бригади на допит. Гіпотетично: яка твоя ціна?
– Я не розумію.
– Ну, за яку суму ти був би готовий… не знаю… зробити щось принизливе, негідне.
– Я не хочу.
– Чого ти не хочеш?
– Не хочу помирати.
– Розумію тебе. Я не боюся смерті, але помирати теж не хочу. Жити класно. Щодо ціни… Я для себе виробив таке правило: людина коштує рівно стільки, скільки готова вкрасти. Ось узяв хтось хабар на мільйон гривень, значить його ціна мільйон. Про тих, хто готовий продатися за менше, взагалі мовчу. Хоча… різниця між ними досить умовна. А ось якщо ти ні за які гроші не готовий продатися, значить, ти безцінний».
Це – уривок з розмови героя з полоненим зрадником із місцевих, яка триває сім сторінок, а вся сцена – 15, але вони переливаються у свідомість читача так навально, що він забуває про час. Не тільки тому, що не знає, застрелить герой зрадника чи залишить жити, а тому, що в цій гранично напруженій, як на мене – центральній у романі сцені кожне слово героя звучить як останнє, як сповідь, хоча це він вирішує долю іншого, це в нього автомат.
Вважаю, що не помилюся, якщо скажу, що книжка Валерія Ананьєва – одна з найкращих із написаних про війну в українській літературі (скільки їх таких у нашій літературі – тема окрема). Утім, ще більше вона про молоду людину, яка в одній з найсуворіших шкіл життя вчиться щодня робити вибір, вартий того, щоб за нього померти. Ця історія має зав’язку крутійського роману («Моя історія починається восени 1992 року, коли один юнак вкотре вирішив не користуватися контрацептивами…», мені згадався «Початок шляху» Силлітоу), продовжується абсурдом «учебки» та перших місяців війни, мов «Пастка-22» Геллера, подекуди дуже нагадуючи героїв, стосунки, атмосферу – бо теж за кілька тижнів до нападу на Перл-Гарбор – «Віднині й довіку» Джеймса Джонса, а в заключних розділах сягає високого звучання Воннеґутової «Бойні номер п’ять» та «По кому подзвін» Гемінґвея.
Саме з «Бойнею» мені асоціюються такі, наприклад, місця: «Коли сидиш довший час на одному місці і кожен день тебе посипають з арти, дах потроху, але впевнено, їде. У полі, де була наша позиція, безперервно дув вітер. Постійний, низький, глухий шум вітру. Мені здавалося, що від нього я з’їду з глузду швидше, ніж від чогось іншого. І дах зривало не у мене одного. Якось прокинувся в машині від стрільби. Підскочив і став дивитись у триплекс, оцінюючи обстановку. Нічого не зрозумів, довелось вилазити з люка. І тут побачив, як один з наших з надривними криками шмаляє вгору за вітром з періодичними метафорами, що підкреслювали, як він все тут ‘любить і обожнює’. Пізніше у нього з’явилися послідовники, які, крім пострілів у порожнечу, додумалися ще й гранати кидати туди ж. Утворилася ціла секта вітроненависників. Хоча у тих декораціях це не виглядало чимось незвичайним».
Порожнеча. Ми ще повернемося до цього образу.
З того, що весь час тримало мою увагу: майстерна зміна епізодів. Дитячі спогади – уривки мирного життя – картини фронтового побуту – і раптом команда «Повітря!», і поруч гине твій товариш. І знову ти знаєш, що саме так працює солдатська психіка, то рятуючись у минулому від абсурду і страху, то згадуючи когось або щось, немов в останню мить життя, бо останньою може стати кожна наступна.
«На війні у мене була гра: доки нас припікали «Гради», розмірковував, з якою частиною тіла я би розстався із найбільшим жалем. Ніяк не міг визначитися. Проте щодо чуттів був переконаний на сто відсотків – ніколи 
б не хотів втратити слух. Хай усе вкриється суцільною темрявою і втратить запах, лише б музика не зникла з мого життя… Важлива якість солдата – вміння самостійно розвантажувати психіку. І знову змушений констатувати – ця риса також родом із дитинства».
Армійські персонажі мені, незважаючи на службу за геть інших обставин, були майже як рідні, для (пост)радянської армії просто архетипи: неоднозначний, хоч і з садистськими нахилами, Старшина, матюкливий і дурнуватий Замполіт, наскрізь корумпований (як, власне, і переважна більшість офіцерства в цій недо-армії зразка 2013 р.), Фінансист, але пізнавані вони саме тому, що виписані яскраво. І, вже на фронті, Командир – такого комроти, якого щиро поважали солдати і (зокрема саме за це) не любило начальство, я теж знав. Стримано-романтична, цнотлива лінія кохання… Людяність, якій непросто, як і людині, вижити на цій химерній війні (але вона виживе – і не раз скаже своє слово). Герой викликає шалену симпатію. Критики, ви не скучили за позитивним героєм в українській літературі? Я скучив.
І це Bildungsroman, роман виховання – так, у найстрашнішій і, мабуть, найефективніший із шкіл (у якій, зауважимо, і плата найбільша). Виховують навіть не епоха/час/події, що почалися ще до 2014-го. Ананьєв пише про це відверто: «Тут ідеться не про війну, а про те, як я помилявся і який вибір зробив. Навіть не так: вибір зробив не я, вибір робив мій досвід. Кожна риса мого характеру, кожна здібність та навичка були зіткані самим життям – старанним павуком, що плете ілюзію вибору».
Адже, дивлячись на голі обставини, у свої 20 років майбутній десантник Механ, з його небезхмарним дитинством у депресивному містечку, запросто міг опинитися не у війську й на фронті, а в тюрмі, і тоді його досвід школи життя був би радше його індивідуальним надбанням, зі значно меншою суспільною цінністю. Ананьєв переконливо показує, чому цього не сталося.
«Вже рік минув відтоді, як я покинув рідний дім і пов’язав своє життя з армією. Весь цей час мав можливість спостерігати за життям старослуживих та офіцерів, і мене лякала перспектива стати на них схожим». Крок за кроком він аналізує зміни, що відбуваються з його героєм. «Я бився один-два рази на місяць. Мені подобалося. Ставлення до мене змінилося дуже помітно. Я почав перетворюватись на пса». І саме це робить «Сліди на дорозі» не «ще однією книжкою про війну», а розповіддю про людину на війні і романом виховання не тільки автора/героя, а й читача.
Сучасна війна як ніколи вимагає від солдата думати самому, щоб вижити й перемогти, і покладатися на власні знання і вміння, а не на правильність наказів. Сучасне суспільство ж («мирне») демонструє дедалі більшу готовність делегувати прийняття рішень Штучному Інтелектові. Що значно страшніше за добровільне підкорення Сталінові чи Мао, бо ті мали свій ресурс, деградували і вмирали, а ШІ вчиться і прогресує, і день, коли він зробить рабами недавніх володарів, може бути не за горами. Успіхи війни проти України куються на інформаційному фронті, її нетотальний характер робить труд коваля легким і веселим. Чого вартий, скажімо, епізод, коли солдати сусіднього підрозділу, зачувши, що на їхні позиції готується атака, викликають (замовляють по телефону) автобус, щоб драпонути по домівках.
«Ми більше не якісь там загадкові душі, – нагадав у Давосі-2020 ізраїльський філософ Юваль Ной Харарі, – ми тварини, яких можна «гекнути», зламати». Отже, не тільки знання і вміння. Книжка важлива для «мирного» читача тим, що показує, як зовсім молода людина вчиться сама приймати моральні рішення, а не «щоб вижити», і подає приклад іншим.
«До війни я давав хабарі. Практично за кожну свою відпустку мені доводилось підкидати грошей командирам. І знаєш, я ненавиджу себе за це. Через це… та й не тільки… відчуваю свою провину за те, що відбувається». Війна змінює все. Вона дає в руки зброю. Це вже не хабарі. «Любов – це головний бар’єр, що не дає вийти за межі людяності, і єдине, заради чого дійсно варто бути вільним».
При тому, що герой усвідомлює свою нестандартність порівняно з більшістю інших солдатів, і це відчувається в діалогах з ними, він (і автор) ніде не збивається на дидактику, і ніде ці прості на позір думки не звучать банально. Навпаки. Уважний читач усотує їх, чуючи нутром, що вони народилися в ситуаціях, в яких він, читач, не хотів би опинитись. Справжність – це властивість, народжена в ситуаціях, в яких ти не хотів би опинитись.
У незаслужено забутому, а в нас просто невідомому фільмі 1968 року «Черевики рибалки» новообраний папа римський, українець, який провів не один рік у Гулазі (його грає Ентоні Квінн), каже кардиналам, що їхньою метою повинна бути свого роду християнська революція за роботу для всіх, хліб для всіх, гідність для всіх, а один із кардиналів зауважує: «Але без насильства». На що колишній в’язень Гулагу відповідає: «Перепрошую, але насильство є відповіддю на ситуацію, що стала нестерпною». І розповідає, що в таборі він крав. Його слухачі змінюються на обличчі, а він веде далі: «Я крав хліб і по крихті годував свого товариша, якому охоронець зламав щелепу. Я захищав його від охоронця. Я міг би вбити того охоронця».
Кардинали шоковані: вони щойно, і то якось несподівано для себе, обрали цього папу, а він спокійно зізнається, що порушував заповіді й навіть убив би… Водночас вони – люди з різним життєвим досвідом, але, мабуть, і близько не з таким, як у цього дивного українця – слухають його як людину, яка відкриває їм, духівникам чи не п’ятої частини людства, страшні таїни буття.
Українська літературна критика, яка останнім часом стільки написала про постколоніальний стан нашого суспільства і літератури, так прагне вийти з нього, але не хоче помічати (і тим показати суспільству бодай деякі) шляхи для цього, нагадує мені цей кардинальський конклав. Бо я не скажу чогось нового: розповідаючи свої історії на війні й після неї, Валерій Ананьєв та інші письменники-воїни не тільки видушують свій біль, гіркоту, спустошеність із себе, вони допомагають суспільству долати ту ідейну та екзистенційну порожнечу, яка утворилася в ньому не вчора, а тепер, за відсутності відчутної перемоги у війні і перспектив вийти з неї з честю, загрожує поглинути частину навіть тих 25%, яким ми ще вчора так дивувались.
Ще за минулої влади, читаючи про чергового водія маршрутки, що зсадив АТОвця, ми питалися: як так може бути? Що призвело до цього глуму? Гібридний характер війни? Олігархічний влади? Гнило-ліберальний власник? Звичайно, так бувало завжди. «Кому війна…» Але раніше якось давали цьому раду. Еліан у «Строкатих оповідках» пише: «Найпалкіше схвалюю тих, хто нищить зло, щойно воно народилось і ще не вбилося в силу. Так учинив Аґесилай, який порадив без розбору справи страчувати всіх, хто під час нападу фіванців відвідував якісь нічні збіговиська».
У золоту добу людства було таке поняття – калокагатія. Якщо коротко, це сукупність чеснот, які роблять з людини громадянина. Це добре розуміли в Радянському Союзі, хоч і по-своєму. Таку книжку, як «Життя після 16:30» Олександра Терещенка, там видали б тими ж накладами, що й «Повість про справжню людину», а «Віршам з війни» Бориса Гуменюка без вагань і зміни комісії дали б Державну премію. Розумів це і Іван Петрович Котляревський. Еней – чим не взірець калокагатії для наступних поколінь малоросів? І світлої пам’яті Віра Василівна Купрієнко, наша завучка і вчителька української мови й літератури у київській школі №48, теж розуміла, коли вдовбувала нам: «Низ та Евріал – взаємовиручка в бою», бо до того десять років пропрацювала в колонії для неповнолітніх і знала, які якості слід виховувати у хлопчиках, і ця формула, крім «парубка моторного», була єдиним, що я пам’ятав іще багато років, доки вже в зрілому віці перечитав «Енеїду».
Я хотів би, щоб «Сліди на дорозі» було висунуто на Шевченківську премію, бо вона абсолютно Шевченкова за своїм духом і написана і про сьогоднішню, і – в особі героя – про майбутню Україну, а всього цього останнім часом бракує і номінантам, і лавреатам. Хотів би, щоб її якнайшвидше і, головне, якнайкраще переклали основними мовами світу. А найбільше – щоб її прочитало якомога більше українців, і то уважно.
Але.
«Справжніх героїв цієї війни одиниці, і знають їх одиниці. Мало в кого з них є належні нагороди, позаяк для отримання нагород потрібний не лише подвиг, а ще язик, проворний і вологий. Це особливі люди, вони природно справедливі, і це швидше Божий дар, ніж риса характеру. Поруч із такими людьми дійсно починаєш вірити в те, що справедливість існує. Мабуть, саме таким людям підійшла б збірна назва «невідомий солдат». Він воює, тому що так потрібно, і гине, тому що в одну мить чинить, як людина… гине людиною».
Це не означає, що треба залишатися невідомим солдатом, а тільки те, що Валерій Ананьєв зробив головне, те, що мав зробити – написав чесну, серйозну і справжню книжку, до якої тягнуться ниточки з давніх часів, відтоді, як митців почала хвилювати війна і людина на війні. Книжку, яка потрібна сьогодні українцям і не лише їм.
Хтось може спитати, чому всі відсилки – до іноземної літератури. Бо в українській (ХХ ст.) значущих книжок про війну було обмаль, із жодною з них у мене не виникло асоціацій, за винятком «Людини і зброї», і то тому що про необстріляну молодь і перші місяці війни, сповнені болю від безглуздих втрат та злочинного ідіотизму командування. Розгорнув навмання видання 1963-го року. «Ще кілька тижнів триматиметься Запоріжжя. Ще на деякий час відіб’ють у ворога Хортицю, і секретар ЦК скаже крилату у військах фразу: «Чим хвалитесь? Запорожці й не здавали її ніколи!» – і це прозвучить як докір, про який вони пам’ятатимуть всю війну». Оце схоже на 2014-й, це по-нашому. У перевиданнях 1970-х, певно, викинули й це місце… Можна сказати, що «Сліди на дорозі» – це «Людина і зброя», написана вільною людиною. І без пафосу – але це теж привілей вільної людини.
Тому завершу ще однією цитатою з іноземного джерела.
Вісімдесят років тому американський критик Кліфтон Фадиман писав про «По кому подзвін»: «Поки ви читаєте, ціле життя, що його проживають Роберт і Марія [за три доби, протягом яких відбувається дія роману – С.С.], переливається у вашу свідомість, і ці три дні і три ночі додаються до вашого життя, і на сторінці 471 ви стаєте іншою, кращою людиною, ніж на сторінці 1. У цьому – єдине мірило першокласної літератури».
Не маю сумніву, що читач уважний і не байдужий буде на сторінці 376 роману Ананьєва кращою людиною, ніж на сторінці 1. І тому мене абсолютно не обходить, що скаже про цю книжку українська критика.
***
Ці нотатки було вже написано, коли мені сказали, що в Ютубі Валерій Ананьєв відповідає на закиди в брехні з боку відомого письменника, «автора 77 романів та 200 сценаріїв», і не менш відомої видавчині. Ні, на війні Ананьєв був, писав не з письменницького «ритриту» з видом на Адріатику. А ось книжок своїх продав забагато – не могло стільки бути, неможливо, самозванець, зухвала брехня (останнє – найінтелігентніший синонім, яким оперують, судячи з наведених скриншотів, ці представники української творчої еліти).
Валерій уже дав їм гідну відповідь, і я лиш хочу поділитися кількома відчуттями. Мене вразило не тільки «чому?» (заздрість до накладів? любові читачів), а й «як» цієї абсолютно хамської – як до людини, що захищала цих двох на фронті і ніде, наскільки я розумію, не перейшла їм дороги на славному укрвидавринку – поведінки. А, може, не захищала? Може, в нас різний ворог?
Рік тому багатьох прибили цифри 75-25 (умовно); що процес іде далі, глибше і не зводиться до політичних уподобань, а містить питому етичну (і естетичну) складову, можна було бачити на «параді» в День Незалежності. Але там не було великих одкровень щодо персоналій – сцена добра тим, що всі на виду; а тут… На мить мені здалося, що я в Палаці «Україна», біля мікрофону Поплавський, а навколо тисячі таких самих поплавських, теж роблять ручкою й муркочуть про кропиву, і крім них у головному залі країни нікого нема. На щастя, є, і ті 30 тисяч читачів, які так вибішують згаданих персонажів – тому підтвердження.
А тоді… Штампуйте далі своє чтиво, тільки не кричіть про патріотизм; видавайте перекладну белетристику на гроші іноземних посольств, тільки не розводьтеся про ганебний стан «укрсучліту». А головне – не беріться виганяти письменників-фронтовиків із маршрутки української літератури. По-перше, вони заплатили за проїзд сповна; по-друге, ця маршрутка вам не належить.
Сергій Сингаївський
