Леонід Ісаченко. Хуго і Фігу. Книжка белетристики —Чернівці: Букрек, 2009. – 224 с. Нещодавно почула цікаву думку про те, ніби не люди обирають книжки, а – навпаки — саме книжки обирають людей. Щось є в цьому слушне. Напевне, так сталося і з автором «Хуго і Фігу». Мені уявляється, що десь, у зітканих автором просторі і часі, змовилися, власне, персонажі і ось — маємо повноцінну книжка. Думаю так ще й тому, що навіть сама її з’ява незвична.
… Одного дня до досвідченого журналіста, а то був автор, з нагоди його близького ювілею звернулися друзі, які високо піднялися кар’єрними сходами. Друзі прямо запропонували подарунок на вибір: почесне звання заслуженого журналіста або видання книжки. Л. Ісаченко обрав книжку. І це також Знакова характеристика людини — вміти обирати поміж зернами й половою…
Герої нашого часу
«Хуго і Фігу» — дивна назва. Запам’ятовується не одразу. Навіть невтямки одразу, про що мова, а відтак — і книжка. Що то за «хуго»? Що то за «фігу»? Слова дряпають свідомість і інтригують. Не забуваються.
Проте, коли починаєш читати (і, звісно ж, берешся зі сторінки однойменного оповідання!), то вже важко відірватися. Герої й героїні трьох десятків зібраних оповідань та оповідок – наші сучасники. Правду кажучи, вони на жодні особливі вчинки ніби й не спроможні. Живуть собі звичайним життям, яке знайоме кожному із нас, сущих. Однак автор зумів невеликим обсягом белетристики охопити цілу низку персонажів, які не забуваються ні назавтра, ні пізніше після прочитання – вони немовби продовжують жити у створеному автором просторі.
Та й самі персонажі збірки часом несподівані. Як, приміром, колишня наречена популярного автора розвідницько-детективної тематики Віктора Суворова («Їхній шлюб заборонило ГРУ»). Її нині, як і десятиліття років тому, звати Катериною і живе вона в Чернівцях, а Віктор Суворов тоді звався Володя Різун, потім став розвідником і вже давно живе на Заході та пише книжки.
Або. Просто неймовірна війна з приманками й засідками розгортується на сільському обійсті між здичавілим котом і сусідами («Вендета»). Після смерті господаря «…за місяць Лімон схуд, він уже розбірливо рикав по-псячи і недобре блискав позападалими і чорними очицями. Інша сусідка намагалась його упіймати, приручити і тим зекономити на псові, але в зарослях уже запустілого гарбузюкового саду Лімон був, немов король джунглів. Сусідка в один мент серед високих лопухів відчула за спиною рик і шкрябання кігтів. Вона обернулася. В кількох кроках на високій гілляці сидів Лімон, весь напружений і схожий не на кота, а на голодну і підступну рись. Сусідка випустила валізу, в яку мала намір заштовхати здобич, і спочатку тихцем відійшла, а потім довго та швидко звідти бігла».
А з нагоди жіночого свята 8-го Березня читач отримує потішну й правдиву розповідь про прибиральницю однієї культурної установи («З жіночим днем, Семенівно!»). Абсолютно непарадна, ця розповідь пропонує читачеві поглянути на жінок, яких, можливо, ніхто ніколи й не помічав, — на прибиральниць. Розповідь пересипана добрим гумором і дотепним буковинським сленгом.
Дружина остарбайтера (якраз оте «Хуго і Фігу»), напевне, подібна долею до тисяч жінок, чиї чоловіки працюють по закордонню.
З гумором викладена розповідь про батька студентки, сільського ветеринара, який зненацька виявляє в собі екстрасенсорні здібності («Ошихлібський Кашпіровський»). Навіть початок цієї розповіді викликає 
посмішку: «Донька Флорія Галактіоновича Ципика подужала Чернівецьке медичне училище…».
Зо три десятки яскравих оповідок, зібраних під однією обкладинкою, немов намистини подій і зустрічей, з яких складається журналістське життя і які часто-густо розкидані газетними шпальтами упродовж років.
Мала нещодавно нагоду познайомитися з автором. Тож я не втрималася і запитала, наскільки реальні персонажі його книжки. Він щиро розсміявся:
— Та всі реальні! Абсолютно! Ну, хіба що десь додав кілька епізодів чого не було, але воно неодмінно мало би бути, якби герої знали, що потраплять до літературної історії. Комусь, з етичних міркувань, змінив ім’я, але всі ці люди не вигадані, а реальні.
Тому-то й цікава книжка, бо її персонажі — з невигаданого світу: міліціонер, продавщиця, кочегар, прибиральниця, ветеринар…
Літературні паралелі
До речі, під час читання «Хуго і Фігу» мене весь час підсвідомо точило відчуття чогось подібного і вже читаного. А коли дочитала, то й збагнула — розповіді Леоніда Ісаченка нагадують оповідання популярної сучасної російської письменниці Людмили Уліцкої. Її персонажі також абсолютно реальні, неначе списані з натури наших сусідів та знайомих. Але Людмила Уліцкая — то відома письменниця, а Леонід Ісаченко сьогодні, як і вчора, працює на ниві журналістики — колись редагував велику газету, яка виходила тричі (!) на тиждень і вимагала і часу, і неймовірних зусиль, тепер редагує і наповнює щоденну інтернет-газету… Звісно, на власну літературну творчість часу обмаль, але я все ж таки сподіваюсь дочекатися нової, абсолютно іншої книжки Леоніда Ісаченка. Мені би бачилась то повість, або й роман… То мало би бути щось незвичне…
Закон парності
Прочитавши «Хуго і Фігу», вкотре переконалася, що журналістика – поняття набагато енергійніше, ніж красне письменництво. Чому? Бо письменник – це невтомні й безкінечні вправи зі словами та реченнями. Письменник може (і повинен!) cистематично добирати й відкидати синоніми й синекдохи, антоніми і неологізми —він має на те талант і час.
У журналістів навіть за наявності таланту завжди бракує часу. Як правило матеріали на заплановані теми треба негайно здавати у черговий номер газети. Терміни завжди обмежені. Тому все робиться швидко, енергійно, а вже постскриптум хапаєшся за голову, бо на газетній полосі боляче судомлять стилістичні неоковирності… І так з року в рік.
Жоден письменник не може тривалий час працювати в такому карколомному журналістському ритмі. А Леонід Ісаченко працює! І я сподіваюсь, щодо наступної його книжки мусить спрацювати закон парності. Тим більше, що чоловіча дружба все ж таки існує!
Інеса Фтомова
