Майже все, що в цій книжці, я читала, коли воно ще книжкою не було. І при читанні бачилося: ця книжка давно кимось згори передбачена й народилася ще у задумі, а, може, і в самому минулому житті автора. При тих знайомствах-зустрічах, що десь були просто з’явою в його житейському просторі, а десь міцним прониканням в той простір. І всі залишили, без сумніву, слід, а котрісь ще й впливом позначилися.
Та все ж із хвилюванням чекала на книжку: хотілося побачити ті ж речення-рядки… І вже гортати-перечитувати сторінки. Сприймати…
Сталося. Радію. Бо Вольвачу вдалося зробити нереально круту річ. І я зараз не про книжку. Тобто не тільки про неї….
Нас із Павлом познайомив Чендей. Кілька років тому. Не дивуйтеся, це довга історія. Та сьогодні саме Іван Чендей допоможе мені вмістити у кілька рядків те найпосутніше, що про «20+1, або Земля мертвих» хочеться сказати. Ото готуючи до видання Щоденник Чендея, вичитала і зараз цитую: «Науковець, журналіст, звичайний дослідник видатну постать реєструє, досліджує, записує і фіксує. Митець видатній постаті дає життя».
А ти митець, Павле. Бо твої мертві — живіші за деяких тих, про кого ти ще не написав…
Марія Чендей-Трещак
