На білому засніженому полі стоїть зелений Будда,
А навколо сніг все та сніг – ні усмішки, ні зорі,
А навколо всі люди поснули – один залишився Буддою,
Позеленів від печалі, пожовтів, почорнів.
І я упертий маленький чоловік іду босий
по білому полю.
На полі сніг все та сніг – ні усмішки, ні зорі,
Але я не почорнію, не пожовтію, не позеленію,
я не стану Буддою,
Я чекатиму – може сніг розтане навесні.
(Юрій Покальчук. Химера. Луцьк. 1994)
Юрій Покальчук (1941-2008) був одним із перших, хто відчув незбагненні метаморфози літератури і в літературі на початку 90-х. Як написав в анотації до збірочки його брат Олег, — 
“Лінія його життя, про яке можна було б написати не одну книгу, завжди проходила там, де театр нашого спільного абсурду межує з театром воєнних дій”.
Неймовірно точне визначення.
Вперше побачив Покальчука у містечку Сколе на Львівщині у вересні 1983. Він виступав у школі, де я був на практиці, приїхавши із Максимом Міщенком, сином Леоніли Міщенко, тоді завкафедрою української літератури Львівського університету. Виступав у ролі живого письменника, оскільки тоді йому амплуа “перекладач” було для учнів далеким і незрозумілим, забавляючи учнів веселими історіями.
У 90-х це вже була инча людина, колишній зять Гончара, перетворився у літературного денді, і література для нього стала способом людського набування. Це його влаштовувало, і він собі “бавився” у вірші, у прозу – від порнографічної до нібито історичної; перекладав з іспанської, перший переклад новел Кортараса українською 1983 таки його, Покальчука; їздив у Европу, здається, з кимось він там жив у Франції.
Словом, чоловік дурачився як дитина, хоча інколи в очах прозирав вселенський сум, а ще підозра до “чужаків”. Таким я його побачив у “Купідоні” в лютому 2004, коли приїхав на т.зв. писательський з’їзд під відкритим небом.
Чи щось залишиться з його писання для нащадків, — таке питання Покальчука вже не цікавило. Колія була вибрана, вибиратися з неї вже було пізно, та і не було потреби. Як і більшість писателів він став залежним від колії творчости, час від часу відчуваючи задоволення від добровільного полону…
Євген Баран
P.S.
В історичну прозу він бавився до 1991 року, причому радикально радянську — про КПЗУ на іспанських фронтах, видавався в політичних видавництвах. А …графія була вже після 1991 року, причому шквалом, потоком, він з нею асоціювався міцно й пишався тим. І в його отому дендівстві теж було щось таке, манірне, виразно елтоноджонівське. Він нагадував такого персонажа з серіалу “Морена Клара”. Існувало твердження, що він саме з них і що вважається в їхній тусовці авторитетним.
Наприкінці життя він проявляв якийсь специфічний інтерес до ув”язнених підлітків, особливо тих, у біографії яких було щось з цієї ж царини.
Я купився, з огляду на цікавість до святого Юрія та його вовків, на обкладинку альманаху. Бррр.
Костянтин Рахно
О, ні. Це радикальна романтика подорожі світами і фантазіями. Аж до “заборонених” (тем). Та ні, він був чудовою людиною, дійсно в багато що “бавився” і тому “був у темі”… Він годинами мені розповідав про інтелектувлів Франції (від нових правих до нових лівих) та Латинської Америки (неоромантиків та етнічно самобутні індіанські рухи). Але признавався, що йому ліньки це все описувати на папері. Декілька наших цілодобових зустрічей у вузьких компаніях – незабутні. По суті, після Пушика можу назвати його моїм другим “хрестним батьком” у літературі.
Олег Гуцуляк
