Культура Суспільство

Коли дозрівала пшениця

Недавно одного червневого ранку заманулося вмитися не з-під крана, а прямо у річці. Діло було в селі Щурове на Донеччині, отож побрів до Сіверського Дінця. І раптом під рясною шовковицею побачив старенький «газон». Не сниться часом? Бо мені враз запахло не вогкою рікою та очеретом, а теплою пшеницею, куфайкою в мазуті й пилюці, гарячою землею поміж стерні, смачним борщем, який тоді варили колгоспні кухарки…

Це зараз ГАЗ-51 — раритет, який зустрінеш хіба в колекції збирачів старої техніки. А колись вантажний автомобіль повсюди був головною «робочою конячкою». Ми, сільські хлопчаки, спершу каталися на ньому, а потім з допомогою дорослих вчилися триматися за кермо, обминаючи стовпи чи паркани, які й самі тікали від таких «шоферюг». На «газонах» ми влітку чесно заробляли собі на штани, портфель чи кеди. Ні, не за кермом, а у вичовганому нашим ногами кузові.

Літні гульки і пригоди, зрозуміло, це святе. Але наставав час, коли ми прагнули попрацювали майже нарівні з дорослими. Вже пізніше знайшов у мудрого Сковороди гарне визначення того періоду: «тут і в бездощів’я піт поливає землю». Йдеться про жнива, які у нашій запорізькій степовій Андріївці частіше звали косовицею.

Отже коли дозрівала пшениця, ми ставали трохи серйознішими і тимчасово забували про любі нам гулі. Колгосп готувався до жнив, залучаючи до роботи і нас — 12-14-річних хлопчаків. До кожної вантажівки, які возили зерно від комбайнів на тік, прикріпляли по двоє малих вантажників. Ми мали своє знаряддя праці — дерев’яні згортачки, схожі на швабри, якими рівномірно розгортали зерно, коли комбайн висипав його у кузов. А вже на току мусили швиденько згортати пшеницю, а це понад дві тонни. Оскільки змагалися з іншими комбайновими екіпажами, то, само собою, не зволікали, а робили роботу якомога швидше.

Наш хлоп’ячий екіпаж на «газоні» був «павлівський» — я і мій тезка Пашко Козел. Звісно, трохи втомлювалися, цілий день пирячи степом, але сил вистачало ще й на те, аби водночас задирати носи. А що ж ви хотіли? Працювати поруч із дорослими було дуже почесно, бо ж, як он пишуть газети, йде «битва за врожай». А для нас все було ще й неабияк романтично.

Ми прокидалися (нас наполегливо будили) о шостій, а іноді о п’ятій ранку і тому зустрічали схід сонця в степу. А далі снували із степу до току вже й після того, як сонце, позіхнувши, ховалося за посадку й вкладалося спати. Іноді комбайни гурчали до 2-3-ї ночі, аж поки не впаде роса. Тоді ми з Козликом засинали в кабіні жовтого «газона» ще по дорозі в село, накрившись куфайкою, яка була і подушкою, і ковдрою, і ліжком, і, немов берлогою для ведмедя, у якій кортіло проспати і залишок літа, і всю осінь, і зиму.

Перший тиждень ми гуцикали степом на жовтому «газоні», за кермом якого був Микола Дядик. Дядько був із неабияким почуттям гумору, тому працювалося нам відносно весело. Щоправда, вдавалися ми до витівок тільки під час вимушених простоїв, коли комбайн зупинявся. Пшеницю возили від потужного «Колоса», який хвацько водив загінками Микола Бердецький — колишній моряк-підводник. Микола за вдачею був хлопцем гарячим навіть без літнього сонця і за роботу хапався жваво. Тому й ми біля нього в холодку не сиділи. А якось, пам’ятаю, гарячим день видався у прямому розумінні.

Якраз саме звернули з дороги і гуцикали стернею до комбайна, коли помітили, що наш «Колос» димить дужче й дужче. Йолки палки! Та вогонь он вже охопив двигун!.. А біля нього метушаться Микола і його штурвальний Юрко Дахно. Ми з Козликом подумки почали закачувати рукава, аби й собі врятувати комбайн і сухе пшеничне поле від пожежі. Та хлопці впоралися без нас. Як вони потім, дуже матюкаючись, розповіли, двоє вогнегасників не спрацювали і тому вогонь на двигуні збивали власними сорочками, а потім і штанями. І трохи землею, яку відром черпали на стерні.

Не ставши пожежниками, ми з Пашком трохи засмутилися. Але втішилися, коли почули, як Микола на весь степ лаяв двигун, який, гад такий, хотів зіпсувати нам роботу. Потім він для профілактики кілька разів буцнув його ногами і у самих трусах поліз у кабіну. А Юрко стояв біля двигуна із штанями в руках напохваті — щоб той навіть не думав більше спалахувати. Почорнілий моторяка зрозумів, що панькатися з ним не будуть. Він ображено загарчав, зробив трубою чорний вихлоп і «Колос» знову рушив, підминаючи мотовилом пшеницю.

А обід! Борщ, кашу з м’ясом, компот та інші жнивні ласощі нам привозили прямо в степ. Ми вмощувалися у холодку під посадкою і швиденько тьопали. В перерві між жартами і сміхом. Бо замурзані густою пилюкою й мастилом комбайнери і трактористи у цей час зазвичай підкріплялися ще й гарним настроєм. Те ж саме діялося під час вечері: нас годували вареними яйцями, хлібом з маслом, медом з колгоспної пасіки, молоком. І все було таке смачне, якого, здавалося, ніколи не їв.

За пару тижнів такої почесної роботи ми заробляли десь 15-20 рублів. Ціле багатство! Можна було купити невеликий транзистор типу «Селга». А пишалися ми тоді своїми роботою та заробітком на всі 100 чи більше рублів. І згадували про трудові жнивні будні, аж до наступних жнив. До косовиці, як тоді казали наші старші комбайнери, трактористи, водії, світла їм пам’ять, оскільки вони давно вже жнивують і справляють обжинки в іншому світі.

Павло Кущ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.