«Творчість Ірини Вільде поки що камерна музика. Чи перейде вона колись у симфонічну, невідомо. Камерна музика має теж свою неабияку вагу! Одна з найважніших прикмет мистця це вміти рахуватися із своїми силами. Самопізнання (коли воно взагалі можливе?), зрозуміння обсягу й меж своїх можливостей приходить письменникові з найбільшими труднощами.
Вільде напевне піде за своїм мистецьким вичуттям, а не за спокусами критиків, що виступають під її адресою з ріжними претенсіями. Важне те, що її твори нам дають, а не те, чого не дають. Шукаймо в них того, що в них є, а не того, чого не мають.
Тим, що бажають приватних інформацій про письменницю, не зумію багато сказати. З часу, коли застряла в Коломию, не бачив її. В університет ходила в шапочці a la «козачок», на викладах постійно сміялась і взагалі була «химерна»
(Богдан-Ігор Антонич. Ірина Вільде:
Спроба портрету. 4 січня 1936)
TERRA INCOGNITA
Сідаймо в човен. Поїдемо в подорож довкола наших сердець. Може, відкриємо нову, незнану землю.
1 квітня 1932
ТИША
Тиша — це мова, якою говорить до людини бог.
1 квітня 1932
«Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну та навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше — й трудніше — ще й у формі. Роблю це менше за надуманою програмою, більше з внутрішньої потреби вірности світові, що з нього вийшов. Проти деяких голосів, ідейно я себе знайшов від першого рядка, що його написав. Основ свого світогляду ніколи не змінював, що не значить, щоб завжди не оформлював його точніше й не викінчував його у подробицях.
(…) Хочу й маю відвагу йти самітний й бути собою. Я не мандоліст ніякого гуртка. Не вистукую верлібрів на барабані дерев’яного патосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів це здебільша векслі без покриття»
(Богдан-Ігор Антонич.
Становище поета. 31 січня 1935)
Трохи Богдана-Ігоря Антонича, 6 липня проминуло 85 років з дня його наглої (несподіваної) смерти після операції на апендецит на 28 році життя.
Під кожним з його слів, наведених тут, підписуюся нині. Це добре знати і розуміти традицію, з якої вийшов, і боронити її від зазіхань невігласів. Ще було би кому її передати.
І ще.
Справжній мистець – «кіт, який гуляв, де хотів» (Кіплінґ). Антонич це ствердив у Слові і смерти. Нам «перемагать і жить»!
Євген Баран
