Цей вірш написався 20 років тому з присвятою Василеві Герасим’юку. Він жив собі тихо у моїх книжках, а позавчора раптом вигулькнув із фейсбуку. Щось мені підказало — не просто так, це якийсь знак. І от сьогодні — я вже лежу ушпиталений в одному з медзакладів Дніпра. Ні, не поранення, просто серце втомилося і взялося бешкетувати.
І тиск не спадав протягом тижня. Зізнаюся, такі внутрішні похибки для мене страшніші від ворожих 
обстрілів. Бо не знаєш, звідки їх чекати.
Але я відкидаю геть сум і сумніви і кажу: все буде добре! І — Ми_переможемо!!!
Хронічне безкарпаття
Звеличу пісню пісним обідом,
Крутну омегу навколо альфи.
Мертвецьки блідне, як Мартін Іден,
Ледь теплий місяць – босяцький калфа.
І вже не сльози, а сталактити
Проріжуть обрій, липкі і гострі.
Зоря постане, щоб заплатити
За весь непотріб і кожен постріл,
Що не вродився або не вижив
В чужім повітрі, тіснім від зойків.
Благословляй же великий вишкіл –
Померти в сраній “бальнічной койке”!
Бо всі бараки – під стиль бароко,
І в бар-борделях лабають Брамса.
І хай глибоко, і хай широко,
І хай на шару, та я не здамся,
Бо все воздасться і знадобиться
У ревнім колі, де рута чорна,
На ратнім полі, де Ватра-птиця
Жорсткі, мов жорна, здуває жовна,
Бо щастя поруч, та й пекло майже
Не запитає: вовки чи вівці?..
І тільки дідом забутий шмайсер
Зітхне тужливо в сирій криївці…
Сергій Пантюк
